Дорікати не блуду. Не смію.
І раптово не викажу зла.
Як себе – забуваю Росію,
Вона в мене — за долю була!
Вона бачила, чула, тримала
І вела мене. Довго вела...
А цього мені досить – замало.
На прозріння – надія мала.
Добротою вимощую гірку:
Ось, вона мене ввись вознесе!
Ні про що не запитую. Гірко!
Забуваю Росію і – все!
На Віку, до пришестя Месії,
Хто що може, під себе гребе.
Ну, а я, на задвірку Росії,
Завертаю до себе – себе.
ДорОга до себе
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2021
Свидетельство о публикации №121010703061
Свидетельство о публикации №121010703061
Рецензии