Вiд Дикого Поля

          (Оповідь часУ)
                        I
І Час, і Світ – усе, як дим:
Облесливе, розкуте.
Понад утворенням оцим –   
Моя, незрима «Скрута».
Вона загальний має зір:
Все бачить, чує, знає.
Колись в мені
                  проспиться звір
Гадаю, пригадає.
Отож, був я і був Кодак*,
Струмив Дніпро-Славута.
Йому, зумовлене – козак,
Тарпан та шабля кУта.
До Межиріччя, за Поріг,
Колись такий далекий…
Стікався люд, неначе сніг,
У Судний День, від спеки.
Угамуватися не зміг,
Ця правда очі коле:
Зелений колір приналіг,
Подався в «Дике Поле»
На косовища, на хлібИ,
На древні городИща;
Вставали дИби на дибИ,   
Ставали – попелища.
Ятрився натовпами Шлях
Знедолення – з неволі :
Як і татарин так і лях
Гуляли в Дикім Полі.
Та йшло собі через життя,
Від рОзсуду – до Суду
Сліпе, розхристане Дитя
Окраїнного люду.
Ніщо, з волаючого глас,
Не витисло б ніколи,
Та біль свою обтяжив Час   
На дОли, на подОли.
Усе – затьмарено! За що?
Ні прОстору, ні  шИрі...
Над всім оцим –моє “ніщо”,
Проникливе і щире.
І я, не раз вернув себе
На дійство просто-неба.
Мене ж, чужинщина гребе,
Здебільшого – до себе.
А я, як лист фанерний б’юсь,
О твердь небесну б’юся:
На дОли-дОлішні, на Русь -
Не втрапив. Не відбувся.
Не так замислено, не – так!
Неволя не невОле.
Козак в колисці вже – козак,   
А доля – Дике Поле.
Гукали дзвони вже тоді:
    –  На Січ!.. На січ гукали.
Ішли старі і молоді,
З обпАлами з опАли.
Чорнотелесі від землі;
Руді ішли з рудОвищ.
Сумирні з розуму і злі;
З усюд ішли, з руйнОвищ.

                       II

Росло Дитя людської тьми.
З кровІ росло і плоті.
Отож, і є «наонне» — Ми,
Сіютністю на зльоті.
А там, за мороком німим,
Ні злагоди, ні лАду.
І Час і Світ – усе, як дим:
Пітьма — з далекогляду.
Сурмила вітром далечінь
В чорнильно-чорне море.
І день, і ніч гойдала тінь
Людське: – О, горе!.. горе!
На землю сповнену життя,
Було, колись – щасливу,
З дощу, моє передчуття,
Обернено на зливу:
Зелений колір звідусіль.
Води зелений колір;
Згори, з небес, і хліб, і сіль
Замішано на горі.
Чого мій рід не перенІс!
О, мит землі святая! :
І яничаринина кріс,
І гарт шаблІ сипАя.
Не обезволив душу рок:
Аркан і ніж жовнІра.
Не поступалась ні на крок.
Вела не Доля – Віра!

                      III

А Що ж Дитя? Йому і слід
Було себе приспати;
Ступити бОсоніж на лід,
А потім, вже й за грати.
І поступилася стіна
Цього хиткОго збІгу.
Загальна сила, як одна,
Уже ламала кригу:
Сусіду «півночі» – уклін.
Він – теж... і сам, до речі,
Окрім загострених колін,
Ще  мав і голі плечі.
Такі нуждЕнні «сім доріг»
Вели аж до загИну,
Коли гуляв «Петрів батіг»
Та грів козацьку спину –
Аж, біль – на біль!..
Аж, дим – на дим!..
На цілий світ натУга…
За першим вивихом оцим,
Була ще й «Катя Друга».
З облУди, зболена земля,
При збоченій дорозі,
А я – один і то – здаля,
По ній іти не в змОзі.
Через споріднені світи,
Мої пересторОги,
До роду рідного дійти,
Могли б і без дороги:
Та біль – за біль !..
Та дим – за дим !..
Та, все-таки, ми – Люди.
Як люди,
       спОтвормо кривим,
Прямуємо в нікУди.
А де нестерпно, там і я.
МогО переконання,
Не заростає коліЯ
Ні перша, ні остання.
На забуттЯ – не певна річ.
Злословити не треба.
Де ми – не МИ,
Там січ – не Січ !
Там Правда – не віл Неба!
_____
*