Лишити б цю журбу в минулім році,
погризли би до крихт її щурі.
Бо скіпкою пече у власнім оці,
хворобами у тілі майорить.
Яка ж вона всесильно-невблагАнна,
у грудях серце клішнями стиска...
Я, мов чимала незагойна рана,
душа - знедавна висохла ріка.
Але пролізла в рік новИй, паскуда,
аби і далі множити жалі...
Всевишній Боже, дай краплину Чуда
своїй стражденній донечці малій.
Дозволь бику копИтом розчавити
журбу, що п'є енергію мою!
Коли Твої аж так страждають діти,
як можеш Ти спокійно жить в Раю?!
То не з добра,- нести таку спокути
і, мабуть, не закІнчиться добром.
Всевишній Боже, я молю про чудо,
бо я слабкЕ Адамове ребро.
СлабкЕ Адамове ребро
© Copyright: Ева Сокол 2, 2021
Свидетельство о публикации №121010102967
Свидетельство о публикации №121010102967
Рецензии
