КрасА

           Отам, внизу, біліє поле рисове,
А тут, по краю поля, – пшеницІ.
Вони – мої! Насправді, чорта лисого!
Від них могО – що міститься в руці.
Очам – по дно вражаючої знАчності
Пройшлися не урОчими вони.
І вже – мої. Чужій радію власності,   
Ні перед ким не маючи винИ.
Над полем вись кружляє вічно зОряна.
Хліба зберуться, висохне роса
І знову буде з краю в край розорана
Оця, очам довірлива, краса.
Вона – її. Землі. Її Величності!..
Як і моє – далеке і близьке.
Людське отут, при Ній, не має вічності,
А Вічність має прагнення – Людське!


Рецензии