Розмова

Я знаю один лиш священний завіт:
- Завжди і повсюду людиною будь!
І силу свою не розтрать на продажність,
злочинність, невірність, бухвальство, ненависть.
Та часто звертаю до Бога свій лик:
- Скажи, чого мені серце болить?
Чому я не можу прийняти в собі
Невірність, продажність, вражду і завід?
Чому, коли всім наше серце відкрите,
знаходиться хтось, хто споганить те місце?

Веду не просту я з всевишнім розмову,
коли хтось в житті переходить дорогу...
Коли за неправдою правди не видно...
Коли за байдужістю криється гидло...
Коли хтось вставляє свої перепони...
Коли від вражди плачуть навіть ікони...
Несправедливістю віє кругом...
Коли проливають невинную кров...
Коли відступають від клятви і слова...
Коли лише гроші і завість, і злоба...
Коли до людини зовсім нема діла...
Коли не душа, а частиночка тіла...
І я одинока, в глибокім поклоні,
в надії, свої підіймаю долоні,
себе перехрещую божим хрестом
і вірю в його благодать і любов.
Гладить мене тоді лагідний вітер,
теплі долоні лягають на плечі,
сонечко гріє промінням своїм
І я пробачаю своїх ворогів.
Бо серце бажає тепла і простору,
счасливого ранку, веселого взору...
Вдихаю весіннє і чисте повітря...
Любуюсь природним казковим суцвіттям...
Та не перестала боліти душа
за тих, хто марнує й поганить життя.