556. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, I, 25

Ты, только ты одна, цвет мой чудовый,
имя которой не знал я, из ничего восстань. 
Миру явить хочу, в памяти вызвав снова,
юную деву – подругу страстных моих желаний -

вот она, танцовщица, страхом объята невольным,
вдруг замирает, будто младость пронзает металл,
скорбная и дрожащая.  Он же, властный  и сильный,
в преображенное сердце швыряет музыки вал.

Немочь  близка уж. Но кровь еще глухо стреляет
одолеваема тьмою, пугливая, знает
всплеск естества, рвется еще и идет

снова и снова вверх, сброшена с темной пади,
до той поры, пока по жуткой сердца надсаде
сквозь безнадежно пустые врата не пройдет.



Ти, тільки ти одна, квітко чудова,
назви котрої не знав я, із небуття постань
в пам’яті. Хочу явити і пригадати знову
подругу юну моїх нездоланних волань —

як танцюристку, занурену в страх мимовільний,
ледь завмерлу, мов юнь проймає метал,
скорбну й тремтячу. Нараз він, усесильний,
в серце зінакшене ронить музики шал.

Неміч близька вже. Та кров ще глухо шугає
долана тьмою, ляклива, ще відчуває
весну єства, ще поривається, йде

знову вгору, стручена з темної паді,
заки аж по жахливій серця надсаді
до безнадійно відкритої брами зайде.