Як н1коли, гостро одинока

Як ніколи гостро одинока,
Розіп»ята ніччю між снігів.
Наді мною бездна снів висока,
А за мною – прірва мертвих слів.
Німотою диха  в груди хата.
Чи я є, чи вже мене нема?
Надто в серці болю забагато,
Надто довга ця гірка зима.
Десь годинник… Цокання, мов краплі,
Ніби часу змірена хода.
Місяць – вщерть дощами повний шаплик,
Зорі – неба золота вода…
Й серед цього спокою і тиші
Непотрібна й лишня я стою,
Відчуваю, як снігами дише
Даль і бачу голубу зорю.
Тут відкинута і там ще не прийнята…
Де я? Хто я? Де мій збігся слід?
Сплять під снігом і любисток й м»ята,
Спить байдужий до благання світ…
Як ніколи, гостро одинока,
Вже давно не відкидаю тінь.
Мерзне думка, мов вода глибока,
Руки ловлять попіл, ловлять тлінь.
Крик схолонув, захлинувся в грудях,
Я одна, я кинута й чужа.
Не знайшла добра й на нитку в людях,
У собі нічого не знайшла.
Починаю не з кінця, з початку,
Запрядаю нитку самоти.
Ніч за ніччю напряду на прядку
Трішки сліз та серце німоти…