Досі вірю в своє божевілля.
Воно мчить із шаленою швидкістю,
І немає на світі подібної сили,
Що зрівняється з ним у вічності.
Воно тягне до тлінних небес,
Де хаОс із думок неприкаяних,
Де позаду буденні, скупі інтереси,
А попереду - шок від паніки.
Ти летиш до незримих зірок,
Відчуваючи смак невагомості,
Потім падаєш стрімко, торкаючи дно,
Бо не місце польоту в свідомості.
І потроху стає тобі боляче,
Як коту, що із Ервіна дослідів,
Знахiдка стане сигналом для творчості,
А біль від падіння - постріл для роздумів.
Бо знаходиш ти там (несподівано)
Те чому не судилося статися.
Воно виллється тихо, і дуже помірно
На прозорих, незайманих аркушах.
Ти напишеш доступною мовою,
Щоби хтось тебе, все ж, зрозумів.
Щоб почув усю суть під промовою,
І побачив себе поміж слів.
(У співавторстві з Оленою Скурською)
Падати не можна лiтати
© Copyright: Вячеслав Коголь, 2020
Свидетельство о публикации №120121200379
Свидетельство о публикации №120121200379
Рецензии