Баба Мар1я

Баба Марія плакала –
Продавала хату.
Бабу Марію дочки
Хочуть у місто забрати.
Ніченьку цілу світилося
В хаті старій світло –
Баба Марія в клунки
Складає свої пожитки.
Дочки на бабу сердяться,
Дочки зляться і лають,
За те, що стара сердяга
Мотлох по хаті збирає.
Трусяться бабі руки,
Як же то тяжко, Боже,
Напризволяще залишити
Притруджене, найдорожче.
Горщик потягне з печі –
Шкода його тут лишати,
Дочки, як обухом в плечі:
- Мамо, ану перестаньте!
Старша кричить аж сипне,
Менша аж блідне з натуги:
- Ні, мамо, вашого сміття
В мене на кухні не буде!
- Викиньте вузлик дірявий,
Він так і тхне мишами!
Нащо полізли до скрині?
Та ну вас, із рушниками!
- Де то ви бачили, мамо,
Щоб хто у місто, в квартиру
Пер горшки, рогачі і прядку,
Трухляву скриню й драбину?
Та коли засвітило
Сонечко за віконцем,
Нова напасть спопала,
Баба знов дочкам торочить:
- Я не поїду звідси,
Ні, не піду від хати!
Хто ж у саду стару вишню
Буде глядіть, обробляти?
- Боже, - голосять дочки -
Що ж це на вас напало,
Нащо вам трухла вишня?
Чи ви не здуріли, мамо?!
Будете жить у місті,
Підете в парк з онуками…
Баба ж голосить гірко
Над клумаками і клунками.
Серце жалем німіє,
Не зна баба, як сказати,
Те, що їй розказала
Колись, умираючи, мати.
То ж бо не просто вишня,
Що вже стара і не родить,
І не дарма то баба
Вишню білить, обходить.
Там, у дні чорні, голодні,
Коли смерть село косила,
Без сповіді, без домовини
Уся родина спочила:
Діди два – Дмитро і Федір,
Баба Параска, сусідка,
Весела, співоча Секлета,
І всі її малі дітки…
Сили ні в кого не стало,
Ями копать в кладовищі,
От їх і поховали
В погребі коло ишні.
І плаче баба Марія,
Не хоче лишати хати –
Хто ж тоді оту вишню
Буде глядіть, пам»ятати?
Дивляться дочки косо,
Видно в очах недовіру.
Що ж, цілий світ не вірить
В чорну біду України.
Скільки їх, яблунь та вишень,
Що ще стоять хрестами
Над тим, кого без домовини
Голод поклав до ями,
Свідків, німих навіки,
Що душі невинні сторожать?
Чорна, страшна таємниця.
Не знаєм…Прости нам, Боже!