Без мови ми – колосся, ми – трава,
Що мовчки жде пекельних косарів.
Ми – камені бруківок, нас нема,
Народе мій, ти вкотре онімів.
Укотре обездолено тебе,
Збездушено й принижено украй.
Без кореня і камінь не росте,
На попелищі не будують рай.
Без мови рідної нам тільки небуття,
Відречення майбутніх поколінь.
І вкотре запізніле каяття,
І вкотре серця незгоїмий біль.
Страчення душі й свого єства,
Безрідними істотами між світ
Ми побредем, несучи у торбах
Прокляття прадідів і правнуків своїх.
Народе України, схаменись!
Шукаючи в безвиході дверей,
Ти свічку долі вітром не згаси,
Ти не згуби між манівців себе.
Хай мова солов’їна не згаса,
Як дихала вустами крізь віки,
В ній пісні колискової краса,
В ній крила, що підносять до мети.
Свята й пречиста, що в серцях бринить,
У думках й віршах Кобзаря, в казках,
Жар-птицею хай серце просвітить,
Тим бузувірам, що руйнують шлях.
Мова
© Copyright: Ольга Соколовская 4, 2020
Свидетельство о публикации №120121107457
Свидетельство о публикации №120121107457
Рецензии