Наснилося...

Наснилося – лечу, лечу,
Минаю і річки, і гори,
Внизу, немов, зелене море,
Спочить сідаю у саду.
Поміж дерев бреду у сні,
З гілля спадають чисті роси
На ноги босі і на коси,
А круг мене ані душі…
Хатина кинута стоїть,
Немов обідрана жебрачка,
А лобода, щирій, ріпачка
Ростуть вже, навіть, на печі.
А на городі, в бур»яні
Вишнева квітка чорнобривця,
Мов докір, мов пролита крівця,
Зоріє в прілім полині.
І тиша, навіть, горобці
Покинули затишні стріхи,
Що захищали їх від лиха
І від зимових холодів.
А на забутім, замшілім,
Старім, скорботнім кладовищі
Чи то вже вовкулака свище,
Чи вітер носиться в плачі.
Лепехою заріс ставок,
І вже не рік, як птаство дике
Минає це болітце тихе,
На гніздах кинутих зріс мох.
І лиш тополі ген, отам,
Над неораними полями
Хитають скрушно головами,
Скидаючи листи з гілок.
І сумно стало – це ж село,
Оте, де рай живий і зримий,
Де простір сонця несходимий,
Де квітне сонечка зело.
Ні мертве, ні живе стоїть,
Нікому в світі не потрібне,
Покинуте, сумне, самітнє,
Нема й спитать «чому?» кого.
Жадоба людська, ненасить
Тебе, мій вербний край, згубили
І нерентабельним зробили
І неба синь, і джерело.
Лиш, як дзвінок бринить вода,
Жива вода в старій криниці,
Ще буде жито колоситься,
Ще ластівка зів»є гніздо.
Ще вернуться колись сюди
Сини землі, нещастям биті,
Щоб паляниці хліба ситі
Зігріли душі їм добром.
Як мати, все земля простить,
І словом прикрим не згадає,
Не дорікне: «Ви ж покидали!»
А просто мовчки прихистить.