Нас мало лишилось...

Вірш, який я написала в 1992 році. Чорнобильська трагедія очима 11-річної дитини
***
Нас дуже багато по всій Україні,
Нам хочеться бігать, сміятись і жить.
Ми – ваші скалічені атомом діти,
І хто ж нас, дорослі, крім вас, захистить?
Смерч атому чорний весною дзвінкою
Неждано ввірвався у наші життя,
Навіки позбавивши діток здоров»я.
Невже нам судилось піти в небуття?
А світ же широкий, а світ же цікавий:
І сонце привітне, й барвисті квітки.
Та люта хвороба на це не зважає,
І гаснем щороку ми, як свічечки…

Продовження, написане через 13 років. Я вже добре осмислила, яких глобальних масштабів набула аварія на Чорнобильській АЕС і до яких це призвело наслідків. Попіл Чорнобиля і досі стукає в моє серце…

***
Нас мало лишилось,
Хто б вижив, хто б виріс,
Хто витримав біль,
Не зламався, не зник.
Ми – ті, кого атом
Не зміг докінчити,
Хто, стиснувши зуби,
Ще бореться з ним.
Наш світ у віконці –
Долонькою неба,
Чия сумна свічка
Ще світлом горить.
Хоч вічність молись –
Німа тиша до тебе.
Не можем, не в силах
Ми долю змінить…
Та долі я вдячна
За світ материнства,
За пісню скорботну,
За крила душі.
І, навіть, моє
Обгоріле дитинство
Я щиро прощаю
Сьогодні усім!