Невже так мало сліз і горя
Настачила нам доля зла,
Що атомне пекуче море
Нас не мина, не обмина?
Неначе мало нас згоріло,
Зотліло в атомній імлі,
Коли на землях України
Ростуть Чорнобилі нові?
Чи ми не вмієм будувати
Будинки, школи, дитсадки,
Чи не зуміли б насаджати
Сади, діброви і ліси?
Чи тільки в тому доля наша
І незалежності здобут,
Що в Україні й думать страшно –
Знов склепи-смертники зростуть?
Моя Вкраїно, біль мій, доле,
Усі віки, відкіль жила,
Була вербова, калинова,
Хай плакала, але ж цвіла!
Тобі повідтинають коси
Тобою ж зрощені кати.
Там, де шуміли верболози
Вже й лободі не прорости.
Не буде смерку і світання
В Чорнобиля зчорнілій млі.
Ані прощання-вибачання
Скаліченій пустій землі.
Новий Чорнобиль! Не дай Боже…
Тавром спаплюжене чоло
І так болить і кровоточить.
Чи згоїть його нове зло?..
Невже так мало сл1з 1 горя?
© Copyright: Ольга Соколовская 4, 2020
Свидетельство о публикации №120121107117
Свидетельство о публикации №120121107117
Рецензии