Нам звиклося, і стали вже слова
«Чорнобиль», «радіація» буденні.
Поволі зароста душа й земля
Щоденністю життя і чорним терном.
І тільки в вербах вранці, на зорі,
Серед весни, ледь світ благословляє
«Кап-кап» - ридають ангели ясні
За тим, хто став свічею на пожарі.
Ми – не руїна, ми – ще не пустинь,
В нас ще бувають ночі солов»їні.
Вечірня тиша, ранку сіль
Чорнобильського демона розвіє.
Ми свідки того дня, як світ увесь
Пророчив нам загибель чи каліцтво.
А ми живем, народжуєм дітей.
Милуємось весняним цвітом-листом.
Життя, як небо, як вода й земля,
Де й візьмуться снага, терпіння й сила.
Бо ще не породилась та біда,
Щоб мій народ під корінь підкосила!
І тільки в вербах вранці «Кап-кап-кап…»
Сльозинки-зорі в небі догорають,
Як спомин догора за тих, хто став
Свічею-оберегом на пожарі.
Нам звиклося...
© Copyright: Ольга Соколовская 4, 2020
Свидетельство о публикации №120121107084
Свидетельство о публикации №120121107084
Рецензии