Чорнобиль...

Чорнобиль… Мало звуків, слів,
Щоб передати біль й наругу,
Щоб відчувати пекло днів
І темряви полинну тугу.
Мені б не слово-камінь, твердь,
Мені б вогнем у світ кричати.
Та вмію лиш душевний щем
В папір у віршах виливати.
Проходить день, проходить рід,
Блищать над пустирищем зорі,
Шаленства й лиха повний світ,
Де не оглянься – горе, горе…
А ще болить, ще так пече,
Ночами в сні ридає, кличе
Чорнобиля марище зле,
Що й досі наші долі нище.
Чорнобиль…Пам’ятник чи знак?
Чи перший крок до самознищі?
Порожній дім…Поля…Будяк…
Що це – майбутнє чи колишнє?
Там спить, спинивши стрілки, час,
Там не снує життя людина.
Лиш тільки вікон мертвий жах,
Та порохня, та павутина.
Забута лялька в дитсадку,
Учнівські зошити в клітинку,
Берізка виросла в кутку,
Та сік її, мов чаша згіркла…
І зрячий того не узрить,
І чуючий не зрозуміє
Кому тут весни та блакить
Землі споришний смуток гріють.
Кого чекає битий шлях,
До кого вітер жебоніє.
Чорнобиль – той меридіан,
Де витік свій бере надія.
Бо ми ж таки пережили.
Бо ми ж лишились, щоб сказати
Про те, як світ уберегти,
Про те, як небуттям не стати.
Про те, як вперто йти вперед,
Долати хворість, біль і зради.
Минулий і прийдешній день
Любити, жити, починати!
Чорнобиль, відлік твій іде,
Іде вперед завжди невпинно,
За ним пізнання світу й те,
Що ти живеш, що ти – людина.
Що лиш в тобі і сила є,
І влада серця – не забути
Сказати тверде і гучне:
- Новим Чорнобилям не бути!