Д i я

Свій  початок  розуму  до  тіла
П а м’я т а ю,  брав і  я  зі  слів.
Наді-мнОю   птаха  пролетіла.
Птахою    задіяно    засІв.

Піднялися очі, потяглися,
З  пОгляду, на  Обриси  крилА.
Птаха,    із     довірливої     висі,
Першу     дію    роздуму    дала.

Птаха  в  небі Простору  і Часу.
Я  –  на    тілі    спраглої  землі
Не  осилив  думкою  за власну
Однозначність. Виміри    малі.

Потім, світ  з  одвічними
                                      громАми,
Світу  нескінчЕнної  порИ,
Налягали  злетами на злАми,
Зламами на злЕти догори.

І, поки-що, розумом не схибив,
Покаяння   душу    не   шкребе.
На   собі  несу  свою  погибель:
Почуваю — птахою   себе.


Рецензии