З мiського надвечiр я

... А зорі над містом чи вишиті, чи кимось висічені.
І ти знову їх бачитимеш з різних міських балконів.
Але знову немає ні з ким, ні для чого, щоб вдосвіта
Кудись вийти і знову прийти додому.

Ти собі брехатимеш різними автострадами,
Рахуватимеш, знову, льоду перші кружальця.
І у споминах дім — де батьки, де те перше кохання.
І старенька груша, що, ніби, шкребе по пальцях.

Так, я знаю, це боляче, ніби шкідлива звичка.
Та ж хіба не їх і радять нам позбавлятися?
І ти знов розглядаєш сусідські двері, чекаючи на старий ліфт.
І я, замість третьої, приходжу додому о п'ятій.

І так буде багато цих буднів, ніби — світів.
І коли зрозумієш, що жити вже ніби й вийшло,
Як в поганому серіалі — з'явиться якийсь він,
Чи страшні вони. Я не пам'ятаю, чесно.

Потім все закінчиться. Буде лише стоп-кадр.
Ти не зможеш, та й я, постійно рости і вИщати.
Але все ж таки, я як міг, збирав тебе по частках,
Щоб ти через прохання якихось тих, мене таки вбила, сховала, знищила...

На передсвітній бетон впаде вся мужність, що тонко і тихо кришиться,
Бо я знов тебе умовлятиму, знатиму тих, хто і про що просили.
І ти знову підеш від мене, тому, що просто маєш залишитися.
Бо сильніший за всіх це той, хто зовсім не має сили.