Усм шка осяяного страховиська. продов-я, 5

УСМІШКА ОСЯЯНОГО СТРАХОВИСЬКА. Дрампоема любові (продов-я, 5)


(спохоплюється)

Чого це я говорю так?

Він:

Великий Боже, ми згоряєм...
І як утримати усе: земне й небесне!..
Який незмірний тиск у голові!
Яким напором підіймає душу!
Як тремтить серце!!
За це блаженство райське, не пекельне,—
любить коханих — та невже потрібно вмерти?
Як підніма над головою білі кратери!
І відчиняє, відченя високу ляду!
Дунає,
Дніпре,
Доне,
Дністре,
Дано,
поля мої,
зеленії ліси!
Земле моя!
Невже ти не даси
Ще сили вкласти в душу їй, коханій?
Земле, ти проштовхни нас!
Дитяче лепетання скрізь, — від мене все
залежить:
і слово кину,  і світ перекинеться.

Вона:
(стає на коліна)

Святая милість Божа і таїна!..
Якщо цей легіт — губи, губи, губи, губи,
губи, —
І обіймань, і поцілунків гук, не спиняться,
й нарешті світ намацає себе й полюбить —
окриль його і підійми
з Твоїх незримих рук —
шугаючих в проталину із тьми,
поки, згоряючи
її тримаєм ми!

Він:

Поки, згоряючи, її тримаєм ми...

Вона:

Окриль, і обцілуй, і обійми —
Усіх, як нас обняв, вже звільна божевільних,
і запали на протягові доль
вогонь всевідання жертовний,
Святий вогонь!
Господи! як нас отямив Ти,
хай світ отямиться біля вогню
Любові!
І так, як вибухи ідуть від вибухів —
із духу дух, й на душі опадає мудрість
і тихе милосердя...

Хор ночі:

«А в небі древо шкворнем полум’я
трясе
передчуттям свого ім’я.
Хтось тріпає підпаленим гильцем,
аж чути запах,
як здійма повільно жертву,
веде на кін, щоб до лиця лицем,
Гуде любов — потяг любовних сцен!
Хто ж
піснею притягне
й виллє мир??
Шкварчить любов
на грані світла й тьми!»

Вона:

Світе,
ти чуєш мене, Звіре?

Хор ночі:

«Несе, несе, несе ріка вінок,
На зорях і кущах — мохнаті очі,
Хай Річка прополоще рибу ночі!
Несись на крові у небес танок.»

Він:

Як довго я тебе шукав — аби знайти!
Мов з коридору в коридор — в гіпноз без ходу.
Бог проривається — на переходах
між коридорами:
старий пропав,
новий ще не настав, — отам жар-птиця.
Бог — милосердний,
Він тримав на чатах:
Щоб нові стрілись ми — велів нам розлучатись
з старим, й одному з одним — щоб не спати.

Вона:

Ти мовиш так, ніби усі тисячоліття —
враз вустами стали! — щоб любов віддати!..

(Кружляють в танкові, цілуються...)

Вона:
(тихо)

Скільки нас справжніх, бездомних... —
для світу невідомих —
горять в серцях... рятуючи цей світ...
(цілуються бездомно, дико, спрагло...
в сльозах)

Вона:

Як просто й складно — коли любиш...
І чого сперечатися — хто з людей
найрозумніший?
Любов! Це — Космос...
А нелюбов — то щохвилинне риття
могил собі на всіх світах...

( Продовження цієї поеми 90-го року — буде далі)