545. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, I, 14

Мы в круговерти листьев и плодов,
не только язык года им привычен.
Из тьмы доходит тайное  и вечное
и, может, еще ревность мертвецов,

которым дано землю под\укреплять,
но кто поймет - на самом деле как?
В привычке мертвых  - свой особый знак
на слое глины вольно проставлять.

А вот спроси:  отраден ли труд им?
Тот плод, как овощ,стиснутый рабами,
вверх дыбится, покорствовать живым.

А может, мы подвластны мертвецам
и грезят они, что от их щедрот
нам ласк и сил стократ перепадет.





Ми в колі квітів, листя і плодів,
котрим не тільки мова року звична.
З пітьми сягає сокровенне й вічне
і, може, полиск ревності мерців,

яким дано цю землю покріпляти,
але кому збагнути — саме як?
Це давня звичка мертвих — власний знак
на шарі глини вільно проставляти.

А запитай — чи труд відрада їм?
Цей плід, як овоч, стиснутий рабами,
стремить увись, коритися живим.

Чи може, ми, підборкані мерцями,
що в снінні зичать: хай із тих щедрот
живі настачать ласки й сил стокрот.