Лина Костенко. Племя тода

        ПЛЕМЯ ТОДА

Беда, когда есть цитрусы и мокко,
когда в земле есть золото - беда!
Беда! Поёт так ласково, так звонко,
земля, когда извечно молода.

Тогда её насильно так обнимут,
что всё разграбят, у неё отнимут ...

О, ласки те компании Ост-Индской!
Оставьте им хоть сказку, хоть струну!
Но вся земля в раскопках иезуитских,
и шахт стальные когти в глубину.

Уже долины нет такой цветущей.
Нет стада, что в предгориях пасли.
И только чёрный стебелёк живучий,
к воде склонившись мёртвой, шелестит.

И забирают девушек в гаремы.
Страх и покорность сеют меж людьми.
На скалах клинописью теоремы
уже не прочитает ни один.

Уже торгуют в стерлингах и в центах,
И племя тода - это не народ,
и молодёжь, общаясь без акцента,
на языке пришельцев речь ведёт.

Уже своей не хочет речи слушать.
И, кажется, всё будто бы, конец.
... Что он поёт, на кой бормочет случай,
так рано поседевший этот жрец?

Он прислонился к косяку в том храме,
в том храме, где огонь уже погас.
Плывёт молитва лодочкой из дланей,
стоит над ним одна звезда сейчас.

Последний жрец печального народа
бормочет гимны, обращаясь в высь.
Он объяснил бы тодам речи тода,
но тоды все от веры отреклись!

И юноши, взяв подражаний позы,
все перешли на новый свой фасон, -
так отчего же на глазах их слёзы,
и снится им давно забытый сон ...

        29.11.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова


      ПЛЕМ'Я ТОДА

Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото, — біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть...

О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля — копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір'ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.

Вже все іде у стерлінгах і в центах,
І плем'я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
... Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон, —
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон...

         Лина Костенко