(байка)
Два житніх СтЕбла випнулись на світ
І почали п’ястИся дружньо вгору –
Померлих зернят паростки живі,
Щоб рід продовжити, зростали поряд.
Заколосилися в кінці Весни,
Раділи, що тепер вони – не діти,
І поряд до цвітіння доросли,
Чекаючи, щоб їх заплІднив Вітер.
З’явився Вітер у потрібний строк:
«Розмножуйся усім на радість, Жито!»
І запилився перший Колосок,
ДругИй чомусь зробився пустоцвітом.
Прийшло вже Літо, і в його теплі
Зрів, наливався соком перший Колос.
І гнувся він до матінки Землі –
Мов шанобливо кланявся по пояс.
Пустий же Колос вгору пер і пер, –
Що він пустий – не міг збагнути, –
І мовив зверхньо: «Я – мов Гулівер!
А ви, нікчеми, наче ліліпути».
Та підсумок був зроблений в жнива:
Зерну – хвала, лиш добре слово,
Бо хліб – це знайте – всьому голова!
А пустоцвіт пішов увесь в полову…
29.11.2020 р.
Два колоски
© Copyright: Анатолий Потиенко, 2020
Свидетельство о публикации №120112902308
Свидетельство о публикации №120112902308
Рецензии
