539. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, I, 8

Только в небе славы причитает
нимфа жалобного родника,
что паденья наши все считает,
чтобы чистой  речка слез текла

с пика горного, что держит храмы.
Глянь, как из-за плеч ее теперь
чувство рассветает, что летами
нимфа младше всех своих сестер.

Вожделенье не отводит вгляда,
мудрость радуется, только скорби надо,
словно школьнице, день изо дня бессонно

беды пересчитывать, пока
в небо\к небу просветлевшей\просиявшей звездной гроздью
не взнесутся наши голоса.





Тільки в колі слави йде тужіння
німфи жалібного джерела,
що пильнує наші всі падіння,
щоб ясною річка сліз текла

зі щовба, який тримає храми.
Глянь, як з-за рамен її тепер
почуття світає, мов літами
німфа — наймолодша із сестер.

Прагнення обличчя не ховає,
радість мудра, лиш жалоба має,
мов школярка, день при дні безсонна,

біди рахувати, заки ввись,
д’горі, як просвітлі зореґрона,
наші голоси не возмоглись.