Лето-Осень Оксамитове кохання На украинском языке

ОКСАМИТОВЕ КОХАННЯ

Якось в світі природи відбулися дива,
Чи прогнози погоди дещо збились, бува...

Осінь жовта, тендітна вийшла в світ до пори...
Десь зустрілася з Літом. Закохались вони.

Щоб її не впізнали, Осінь одяг зняла,
Свій надійно сховала, а новИй одягла.

Той, що Літо-коханий їй дбайливо обрав.
Щоб втікачку-бажАну раптом хтось не впізнав.
—
Палантин з оксамиту й сукня модна, новА;
На побачення з Літом Осінь в серпні пішла.

Зустріч вдАла, приємна, як і сам кавалер,
Але час вже, напевно, розлучатись тепер.

Промайнуло три тижні, а для них, мов три дні.
Теплі дні дивовижні, як у казці, у сні.

Треба їй залишатись, він поїде на рік.
Щоб хоч якось триматись, свій кулон-оберіг

Притулила до серця, сили б трохи йогО,
Мов струмочка з джерельця... для кохання свого...

Очі вкрило туманом. Все скінчИлось невже?
– Хай тебе, мій коханий, оберіг береже..

Слід нам, любий, прощатись, що найменше, на рік.
Час тобі повертатись, тож прийми оберіг.

Хай лишИться на згадку, в допомогу тобі.
Кажуть, що на світанку, (чи то правда, чи ні),

Сила в ньОго велика, здатний він на дива.
Я ж до дива не звикла, тож без дива жила...

Я поводилась чемно і слухняна була.
І надалє, напевно, я б так само пливла...

Течією будЕнних, звичних явищ і справ.
І про інше життя я б не мала уяв...

Чи, бува, випадково ти зустрівся мені?
Світ змінився навколо!  Стали іншими дні!

Сонце інше, і небо; зовсім інша і я!
Я уперше із себе одяг звичний зняла.

БезсорОмно прийнЯла чоловічі дари.
Бо від тебе!.. Бо знала!.. Мій коханий! Це ти!

Але я, наче злодій... Ні, ми злодії вдвох!
Все змінили в природі, покарає нас Бог.

Я покинула вежу, за тобою пішла.
Я порушила межу і тебе підвела.

Я заскочила в серпень, мов в останній вагон,
Вкрала спокій у тЕбе і взяла у полОн...

– Ти ні в чому не винна, то провина моя.
Зрозуміти повинна, що злочинець тут я.

Ні про що не шкодую, хай карають за все.
Та єдине хвилює, чи побачу тебЕ(?)

Чи спроможне кохання, розірвати ланцюг?
Осінь з Літом – єднання! Оксамитовий шлюб!

Є закони природи, та вони вже старі!
Треба більше свободи, вже потрібні нові!

Вже чекає на зміни віковий календар.
Він вже майже весь сивий, та і він вже бунтар.

Хай небесні ті судді, що приймають закон,
Зрозуміють, що в скруті похитнемо їх трон...

– Мій бунтар справедливий, із усім згодна я.
Треба мати нам крила, але ж крил тих нема...

Щоб дістатись до неба, не достатньо бажань.
Тож прощатися треба нам з тобою, на жаль.

У природи закони вельми строгі й жорсткі.
Чи зустрінемся знову? Може бути, що й ні...

Відбулося прощання, майже зовсім без слів.
Може зустріч остання, як не станеться змін(?)..
—-
У далекій пустелі пролетів майже рік.
Думав тільки про неї і тримав оберіг.

Біля серця  носив він подарунок її,
Той давав йому сили, бо втрачав він свої.

Десь поділись бажання, він не прагнув більш змін.
Сумувало кохання, із коханням і він.

Він лягав на світанку зрозуміло чому.
Перший раз, саме зранку, сон наснився йому.

Люба-мила наснилась, ніби голос почув.
В сні кохана журилась, що про неї забув.

Щось казала про звістку. (Слід чекати листа?)
То був сон лише, звісно, та душа ожила.

Враз прокинувся, чує, ніби крИлами птах
Б‘є в вікно, галасує, знов сідає на дах.

Він на двір, птах до нього... Він водички налив.
Не сказав він нічого, доки той воду пив.

«Тут нема  ані скелі, на сто миль я, мов цвях...
Звідки птах у пустелі? Звідки взявся той птах?»

Взяв у рУки ту пташку і додому мерщій.
Дав насіннячко, кашку. Сам подумав між тим:

– Може він є та звістка, на яку я чекав?!
Часу втрачено звісно. Сам у себе я вкрав...

Птах не схожий на щуку, про бажання не мрій.
Може сон той був «в руку», може час вже до дій?

Не дарма той пернАтий тут мене відшукав!
Треба с чОгось почати!..(Оберіг в руку взяв).

У руці той засяяв, мов вітався із ним.
«Щось сказати він має!» Оберіг той, між тим,

МИгнув світлом жовтеньким, потім якось весь зблід,
Став прозоро-біленьким, мов крижинка, і зник.

– Як таке відбулося, що не зміг зберегти
Оберіг свій?.. Він дОсі був зі мною завждИ!

Ти прости, люба-мила, майже в відчаї я!
Так. Не маю я крИла.., але ж є почуття!!!
—
Хтось цвірінкнув із дАху, зразу дУмка прийшла(!)
– Як забув я про птАха?! Напишу я листа!
Хоч надія й примАрна, хоч і спроба одна,
І погода туманна й птАшка трохи слабка...

«Поспішати не треба, рік позаду вже є.
Хай ясніш стане небо й сили птах добере...»

Сів негайно складати до «Небес» він листа.
Як то треба писати? Справа ця не проста.

Вийшов текст той чимАлий, але ж пташку шкодА...
Папірець той зім‘яв він: «Ні, ця ноша важка».
—-
Знову він засмутився, підійшов до вікна.
Неба колір змінився. Десь так само вона...

Бачить небо так само і так само стоїть,
І сумує так само, і так само мовчить...

Крикнув в відчаї в небо: «Нужбо, де ви,дивА?
Я зроблю все, що треба! Не спроможний хіба?

Босоніж по пустелі сотні миль я пройду,
Вмию сонце в купелі, в небо знов підсаджу.

Втратив рік я даремно, бо не вірив в дивА.
Ви, Володарі неба, не кохали хіба?!

Через край біль мій ллється, не сховатись нідЕ.
Якщо маєте серце, то почуйте мене!

Пропоную угоду, що влаштує нас всіх.
Трохи змін у погоду... Трохи змін, то не гріх!

Дайте волю коханню хоч на декілька днів!
То  єдине бажання! Я обдумав, як слід.

Дайте нам хоч би тиждень! Звісно ж, що не дармА!
Я віддам Вам свій липень! Не достатньо хіба?

При укладеній згоді я здивую весь світ.
Все навколо в природі взую я в оксамит.

Оксамит буде всюди, де життя в світі є!
Хай тим тішаться люди і кохання моє!»
—-
Небо світлом заграло, відкриваючи шлях.
«Чи то розум віднЯло?.. Чи у небі мій птах!
Але ж як? Був у домі, да до того ж, слабкИй?!
Сталось все сам по сОбі... Збіг цікавих подій...»
—
Дивувався він довго, все ж до тями прийшов.
Чи щось буде із того? Чи чекатиме знов?..

Чи почули «у небі» все, про що він молив?
Чи звертався, як треба? Хоч би не розлютив...
—-
Чи то птах клопотався? (Загадково він щез).
Але хтось відізвався саме зверху, з небес.
– Що ж ти так галасуєш?  Чи вважаєш, що я,
Вже старИй і не чую, мов тетеря глуха?

Розгляд справи на часі, вже і рішення є.
Бо в усіх на увазі те кохання твоє.

Наробили ви, звісно, м‘яко кажучі, «справ»,
Але злочин не злісний, тож прощаємо вам

Ту пригоду серпневу, ще й даруємо час!
Звісно, що не даремно... Зрозумійте і нас...

Зробиш все, що так пАлко щойно ти обіцяв!
Маєш часу до ранку, тож мершій йди до справ...

Отже, згода взаємна, тут і відповідь вся.
Чи то може даремно Осінь люба твоя

Шиє сукню новеньку, до весілля вбрання..?
Тож, збирайся швиденько, прощавай до рання!
—-
Як маленька дитина, новинІ він зрадів.
Він злетів, мов на крилах! Світ до ранку змінив!
—-
Серце б’ється так само, як уперше колись
Він зустрів Осінь славну, й дії ці відбулись.

Так минула година, може ще й не одна...
І щаслива хвилина! Йде назустріч вона!!!

Все така ж чарівлива! Дивовижна! Струнка!
Неймовірно красива і жіночно-легкА!
—
Поцілунки, обійми і розмова без слів;
Мовлять серцем, очима... А навколо, між тим,

Відбувається в світі щось цікаве, нове:
Світ увесь в оксамиті, що за диво таке?!

Чи то осінь? Чи літо? Чи то їхнє «злиття»?
Все навкол в оксамиті: небо, сонце, життя!

Приголомшені люди. Що за дивний парад»?!
Оксамитове сяйво! Дивосвіт– зорепад!

Як таке може бути, щоб небесні зіркИ
З неба в воду пірнали, мов малі окуньки?!

Слів бракує, сказати про усю ту красу!
З чим її порівняти, мить хвилюючу ту?

Відчуття неймовірне! Ті ж самІ почуття!
На очах сталось диво – «осінь з літом-злиття»

Дивовижне єднання, що змінило весь світ!
Є єдине питання: звідки той оксамит?
—

В небі хтось посміхнувся. (Так здалося на мить).
Ніби голос почувся?.. Небом пташка летить.

Не якась синьокрила, а біленька й мала,
Але раптом здалося, що це саме вона:

І всміхнулася з неба, і сказала слова:
«Вірте, люди, у диво!, й зустрічайте дивА!

Осінь з Літом вітайте із коханням, як слід!
Це вони вам на щастя вбрали світ в оксамит!»
—-
З того часу минуло вже не мало часУ.
Та і досі світ бачить ту чарівну красу:

Зорепади серпневі – час бажання і мрій!
Теплий бриз вересневий, що на згадку подій:

Тих, що влітку траплялись, тих, що бавили нас...

Тож, з тих пір час цей зветься – «оксамитовий час».

Чи то є подарунок, чи новИй то закон,
Та для всіх є і буде «оксамиту сезон»!
——
Олена Огінець /16.11.2020