Василий Стус. Эта потеря жизни долгих лет...

Эта потеря жизни долгих лет
на расстояньи от себя и родины,
то в смерть порывы непрерывные,
чтоб из нее нырнуть в безумный
хриплый и совсем безмолвный крик.
Это метанье меж собственных теней,
из каких живой была одна лишь
из правеков, а ныне - так и неузнанная
(ты с нею разминулся невпопад).
Та рвань веков, изогнутых, как реки
от устья до истока, та перепалка
надежды с верой, криволёт
трусливых ауспиций, что в тишине
шершавыми крылами прошуршат
и на голову сядут - произойдёт
со мной за час до новорожденья. Тщетные
попытки - умерших одолеть. Коснись же
перстом звонким к стене гроба,
послушай немоту ту слёзно-чёрную
всех прибывающих смертей здешних
и - держись, как тот мертвец уж равнодушный.
Сквозь меня жёлтые стебли прорастут,
запахнет тленом поросль. Выдержи
весь век стоять свой на пороге
перед дверьми, тебе настежь открытыми,
а за порог ноги не занесешь.

Оригинал:
Василь Стус. Оце збавляння довгих лiт життя...

Оце збавляння довгих літ життя
на відстані од вітчини і себе,
це кождочасне поривання в смерть,
щоб з неі виринати в знавіснілий
хрипкий чи геть знеголоснілий крик.
Це сновигання поміж власних тіней,
з яких лише одна була жива
із правіків, а нині- невпізнанна
(ти з нею розминувся навмання).
Ця рвань віків, посовгнутих, як ріки
од гирла до джерел, ця колотнеча
надій і спроневіри, криволет
лякливих ауспіцій, що в безгуччі
шершавими крильми прошерхотять
і всядуться на голові - нам стане
за час нових народжень. Марні спроби
померлих одволодати. Торкнись
гулким перстом до гробового муру,
послухай тьмяну вільглу німоту
всіх накопичених погиб тутешніх
і витримай, як збайдужілий мрець.
Крізь мене жовті стебла проростуть,
запахне тліном памолодь. Здолай
увесь свій вік стояти на порозі
перед дверей, тобі відкритих навстяж,
а за поріг ноги не занесеш.