Iгор Ольшевський. В долонях вiтер я несу

«В ДОЛОНЯХ ВІТЕР Я НЕСУ…»

Поетесі з болгарського міста Бургаса Петі Дубаровій цьогоріч виповнилося б 55 літ, та вона,  на превеликий жаль, полишила земний план Буття сімнадцятирічною, залишивши тим, хто знав і любив її за життя, й тим, хто знайомиться з її віршами зараз, вічну загадку свого життя – такого короткого! – і вічну загадку власної смерті – такої ранньої і трагічної…
Поетичний дар виявився у юної болгарки дуже рано – писати почала ще в першому класі. Є інформація (див. сайт http://gotoburgas.com/ru/places-to-go/view/219), що педагоги дівчинки на перших порах навіть сумнівалися щодо її авторства – чи не мати-вчителька написала?.. Зрештою, й публікуватися Петя почала ще в дитинстві: вірші дівчинки друкували тамтешні часописи – «Септемврійче», «Народна младеж», «Родна реч», «Младеж» тощо. Талант Петі не був пущений на «самоплив» – творчим зростанням маленької поетеси всерйоз опікувалися знані болгарські шістдесятники Христо Фотев та Григор Ленков, відомий своїм блискучим перекладом Пушкінового «Євгенія Онєгіна».
Розділ «Дитинства квітка чиста й дивовижна», яким відкривається збірка-білінгва «Сто поезій» – перше видання творів П. Дубарової в Україні, – містить вірші, написані одинадцяти-дванадцятирічною школяркою – чисті, сповнені світлих, сонячних барв (недарма ж вона звала себе «сонячною дівчинкою»!), дитячого зачудування природою – морем, вітром, птахами:

В долонях вітер я несу, щаслива,
на віях – сонця ясного проміння,
біжу я знову, боса й галаслива,
по білому нагрітому камінні.
Кущі зелені коси хилять долі,
а хмари – білі і тугі вітрила –
моїм очам привіти шлють поволі,
а ще й пташки, що лет свій забарили.

З кожним роком (а їх було так небагато в Петиному житті) поетична майстерність юнки набувала нових граней, усе впевненішими були її кроки у творчості, зрілішим почерк, та незмінним залишався щирий, дитинний погляд на доколишній світ, погляд, що, власне, й відрізняє справжнього поета від просто віршника, незмінним лишався стан, коли й радість, і біль відчуваються сповна й звучать на найвищій ноті… Поезія Петі Дубарової була вільною від кон’юнктури, для неї не існувало ситуацій, коли сьогодні пишеш «паровозика» для друку, щоб «врятувати» публікацію в газеті, а завтра щось інтимне «для душі» – поетеса завжди писала про вічне, те, що існує незалежно від політичної погоди – море, літо, дощ, юність, поезію, чистоту людських почуттів:

Люблю вечірні тіні. Й щоб вітри
з долонями моїми розмовляли,
щоб небо простиралося згори
й тихесенько пісні свої співало.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Люблю зростати в рідній стороні,
з природою єднатись щохвилини,
і тільки з нею любо так мені,
бо я — її малесенька частина.
Мимоволі напрошується паралель ще з однією зірочкою, що теж пішла у засвіти сімнадцятилітньою (тільки там причиною був інсульт) – із юною художницею російсько-тувинського походження Надею Рушевою. Надійка залишила по собі безліч графічних робіт, які й досі приголомшують шанувальників її таланту витонченою майстерністю, плідністю та внутрішньою свободою авторки (це стосується навіть ескізів). У доробку ж Петі Дубарової – понад 200 поезій, 50 прозових творів (оповідань, імпресій, казок), причому талант її не обмежувався літературою. Дівчина перекладала пісенні тексти, мала дар музиканта (любила гітару і добре грала на ній), а також акторські дані (за рік до смерті знялася у кінострічці болгарського режисера Георгі Дюлгерова «Трампа» / «Угода»/). Така різнобічна обдарованість, здатність «світитися» в різних царинах, перебування «на виду», ясна річ, не могла всім подобатися, зокрема й у англійській гімназії імені Гео Милева, де навчалась юнка…
Подруга поетеси – популярна болгарська співачка й композитор Ваня Костова (до речі, виконавиця цілої низки пісень на слова П. Дубарової), – в одному з інтерв’ю (див. сайт згадує, як під час проходження гімназистами виробничої практики Петю звинуватили у псуванні «соціалістичної власності» (заздрість і ненависть учнів до яскравих особистостей, котрі на їхню думку, надто вже «висовуються», як і нелюбов до них деяких педагогів, яким із «середнячками» набагато «спокійніше» – явище загальновідоме і, так би мовити, «інтернаціональне»). Цей прикрий інцидент (вкупі з іншими особистими переживаннями) став для талановитої і вразливої дівчини останнім ударом, від якого вона так і не змогла отямитися… Написані за два роки до смерті рядки:

Гімназія в нас з кожного забрала
бодай краплину світлого єства... –

справдилися найжорстокішим чином…
Вище вже мовилося, що духовним наставником Петі Дубарової був відомий болгарський поет і перекладач Григор Ленков. Думається, якби чорного для юної поетеси 1979-го року він був живий, напевно, підтримав би її морально й відраяв від фатального кроку. Але за два роки до трагедії пан Григор помер у Ленінграді за досить-таки загадкових обставин, і у кризовій ситуації дівчина вже не відчувала опори і тилу. Про уповання на Бога в часи засилля атеїзму теж не йшлося…
Згідно з християнськими канонами, самогубство – гріх, але не меншим гріхом є доведення людини до суїциду, тобто, по суті, неявне вбивство. Тож зрозумілими стають слова Євгена Євтушенка з його вірша, присвяченого пам’яті Марини Цвєтаєвої:

Есть лишь убийства на свете, запомните.
Самоубийств не бывает вообще.

Та попри страшний фізичний скін, поетичний пломінь «сонячної дівчинки» не згасає. 2001 року в Брюсселі побачила світ Європейська антологія «Пасажі», де, – поряд з іменами Франческо Петрарки, Вільяма Шекспіра, Йоганна-Вольфґанґа Ґете, Семюеля Беккета та ін., – болгарська поезія представлена творчістю Петі Дубарової.
І, звичайно, славну землячку пам’ятають, люблять, читають у самій Болгарії – особливо в її рідному Бургасі, де є Дім-музей П. Дубарової, яким опікується її сестра Елиця – відома в Болгарії філолог і перекладачка з європейських мов. У 2010 році біля джерела «Бялата чешма» в Приморскому парку Бургаса (поблизу пам’ятника відкривачеві таланту Петі Христо Фотеву) встановлено бронзовий пам’ятник «сонячній дівчинці» (автори – скульптор Радостин Дамасков та архітектор Владимир Милков). Чимало поезій Петі Дубарової стали піснями (особливо часто звертався до її творчості Тончо Русев). Своєрідним українським пам’ятником поетесі до 55-річчя від дня її народження, сподіваюсь, стане й видання, яке читач щойно узяв до рук. Це мініатюрна двомовна збірка «Сто поезій» де оригінальні твори сусідять із чудовими перекладами мовою Кобзаря й Лесі, здійсненими справжньою подвижницею в цій царині – українкою болгарського походження Любов’ю Цай. Життя триває, поезія звучить…

2017

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників Українки,
лауреат обласної літературно-мистецької премії
імені Агатангела Кримського