Втомилась осінь царювати,
Он висне небо наче міх,
Дощу знеможене стакатто,
Згубилось у садах сумних...
Рахує золото останнє,
Складає в пишні килими,
Холодна, як старе кохання,
Шепоче вітром до зими:
"Ти є? Ти де? Ти забарилась....
Бо зводить руки, хилить в сон...
Я виглядати вже втомилась,
Стояти край озер-вікОн..."
То тягне вітер павутину,
Та рвучко шарпає її,
І плаче дощ в вікні невпинно,
то осінь сльози ллє свої....
Верба схилилась та не плаче,
Осика більше не тремтить,
І лиш калинонька гаряча
Вінчає сірий краєвид...
21.10.20
Поздняя осень
© Copyright: Людмила Прилуцкая, 2020
Свидетельство о публикации №120102404996
Свидетельство о публикации №120102404996
Рецензии
