Лина Костенко. Цавт танем!

           ЦАВТ ТАНЕМ!

                Сильве Капутикян

Сгорели их посёлки, и нет от них отметин.
Бредут, бредут изгнанники в далёком далеке.
Чтоб речь свою родную их не забыли дети,
армянки им выводят все буквы на песке.

А ветер, ветер, ветер!..
Какой палящий ветер!..
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!..
Лишь выведешь то слово из вязи букв бессмертных,
так без корней родное покатится, уйдёт.

А где-нибудь в пустыне съедят его верблюды.
Забудут дети слово, оставшись в немоте.
Бездомные изгнанники ...
бредут в пустыне люди.
Ни крыши, ни убежища, - букварь им на уме!

У них сгорели храмы. Убиты их мужчины.
Колокола утоплены в их озере Севан.
На том кровопролитьи как дальше можно жить им?!
Не месяц в небе всходит - турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!..
Как обжигает ветер!..
Куда ещё, страдальцев, судьбина заведёт?
Нет времени писать им слова под страхом смерти.
И нечем. Да и негде. Всё ветер унесёт.

И только на привале, в те редкие мгновенья,
когда в тележки женщины ещё не запряглись,
они выводят буквы, как маленькие стебли,
слезами поливают их, лишь чтобы принялись.

В песках пустили корень - а ветер, ветер, ветер!..
Бредут, бредут изгнанники в далёком далеке ...
И прорастают буквы, их тоненькие стебли
растут по всей пустыне, как травы на песке.

Их топчут кони сытые, там звон чужих стремён.
А буквы поднимаются в сказания времён.
Как говорят армяне, прощаясь - "Цавт танем!" -
Возьму, родной, я боль твою, печаль твоя во мне.

            5.10.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова


            ЦАВЕТ ТАНЕМ!
               
                Сільві Капутікян

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в'язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з'їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди.
Ні даху ж, ні притулку, — буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить — турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, аби лиш прийнялись.

В пісках пустили корінь — а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви проростають в легенди і пісні.
"Цавет танем!" — як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

              Лина Костенко