Антонiвка з покинутого саду, де тихо оселилась...

«Антонівка з покинутого саду, де тихо зітхає самота»
                Тетяна Вергелес

Антонівка з покинутого саду...
Де тихо оселилась самота.
Де звук антонівського зорепаду
і є – найвища в світі чистота.

Де самота зітхає тихо-тихо.
Де жовте листя яблука хова.
Де не порушиш тишу навіть сміхом,
і зайві навіть кращії слова.

Нас лісова сюди веде дорога.
Щоосені. До старовинних дач.
І яблук, яблук – без перестороги –
берем в обійми з радісним  «ти бач».

Лише мідянки, равлики і жабки
підморгують з травички де-не-де...
І павутиння невагомі лапки
на плечі осінь лагідно кладе...

І я несу антонівку додому.
І я кладу цей вересень на стіл.
І в тім саду я залишаю втому,
бо щастя – то антовнівки прості...


Рецензии