523. Василь Стус. Как грозный призрак, осени туман

Как грозный призрак, осени туман
Лёг на воду, и на пути, на долы,
И в черных колеях  дорог увязло поле,
Кругом - ветров мятущийся капкан.
Передо мною - серый океан
И капель неисчетных мириады —
Это отчаянья всполошные каскады
Берут тебя в свой всемогущий плен.
Иду по черным колеям дорог,
В холодном затерявшийся тумане,
И кажется тот путь тебе останним,
И только ветер дует в черный рог.
И только гордость измеряет шаг,
И только мысль еще дарует силы:
«Тебя дожди  не сильно оросили,
Иди же дальше с верою сам-друг!»
Верстай свой путь и молча добреди
К отеческому милому порогу,
Но все ж дерзаньем не унять тревогу —
Она до гроба нам кладет следы.
Не говори, что тяжек был твой путь,
Не говори, что был твой путь напрасен,
Ведь скоро дни тяжелые настанут
На колею скитаний вновь ступить/шагнуть.

Мов грізний привид, осені туман
Ляга на воду, на шляхи, на доли,
І в чорні колії доріг вгрузає поле,
Навкруг — вітрів сполоханий капкан.
Переді мною — сірий океан
І крапель незліченні міріади —
Це розпачу розбурхані каскади
Беруть тебе у свій могутній бран.
Іду по чорних коліях доріг,
Загублений в холодному тумані,
І видається шлях тобі останнім,
І тільки вітер грає в чорний ріг.
І тільки гордість виміряє крок,
І тільки думка надає ще сили:
"Тебе не всі дощі в путі зросили,
Простуй же далі з вірою удвох!".
Верстай свій путь і мовчки добреди
До батьківського рідного порогу,
Але дерзання не згуби тривогу —
До гробу мітить нам свої сліди.
І не скажи, що путь важку верстав ти,
І не скажи — то був даремний шлях,
Бо скоро-скоро знов по трудних днях
На мандрiвну дорогу навертати.