Повернення до себе

... ніхто вбивати й не хотів...
Та пляма в небі дійсно зайва
була, а сонце й поготів!
Навіщо тут холодне сяйво

з пророчих рук?!
Біда біду
завжди старанно нагодує,
у кріп поклавши череду
і жмут василька, що чарує

і звіра хижого, й птахів,
і комашню навколо квіту,
і людство, сповнене страхів,
і біса, вписаного в літо...

Та й загалом - серпневий біль
приймає вересень, як грудень.
Йому про щастя звідусіль
розповідають травня люди,

а з ними - віри сірий дим
і марний шанс хоч чимось стати...
Нехай безглуздим і пустим,
нехай одягненим не в шати,

а в чорне дрантя - це дурня,
якою рима світ лоскоче,
коли душа, уся в вогнях
із світла зробленої ночі,

нарешті щезне.
Перший крок
людина, зрештою, хоч зробить,
та буде він не до зірок,
а в прірву. Так потрібно, щоби

своє життя запам’ятав,
і над чужим не смертю марив.
Сварився, вив, придурка грав
в надії знов піти у хмари,

бо все не так, і тепла кров
заляла витесані сходи
до мозком прийнятих основ
і серцем стриманої вроди.

Тому то справи й просять слів,
які з душі, мов пісня линуть...
... ніхто вбивати й не хотів!
Він сам помер від себе нині...