***

а я уже звикла
до шуму, який супроводжує день від початку
до болю, який виливається через солодкі сни
до обірваних треків
до присмаку тютюну після ночей, проведених не з тобою
що впивається у волосся, у руки, у тіло і в стіни

я звикла
до одної чашки, до одної щітки, до чужого запаху після сну
до того, як не-ти відмовиться ранком від кави
до того, що ніч – це лише початок
до синців під очима у двох
від впадання у сон після п’ятої ранку
і до планувань усього, що точно не збудеться


я звикла,
що коли кажу «Ви», уже неясно, хто це
тому я тепер казатиму «ти»,
хоча так ще більше незрозуміло, до кого це
проте, я і не прагну розуміти
всі відповіді маю, всі сили бережу

я звикла
дивитись на місяць
до звішених назовні ніг
портвейни, люди, нічна свіжість
і сон як мана. на колись


я звикла
до цитат і ритмів.
до сплетених чужих гомілок
до двох стаканів,
до свободи.

так, ніби. все абстрактне, про що говорив
останні кілька років
раптом
стало 
матеріальним