Удаватиму, наче зi мною нiчого не трапилось

Удаватиму, наче зі мною нічого не трапилось.
Наче просто втомилась. І хочеться тиші. Без слів.
Дощ мені допоможе, відвертість сховавши під краплями, –
я завжди пам'ятала, що ти моїх сліз не любив.

Я пройшла через місто, що неба напилось калюжами.
Парасолька просилась розкритись, та я не дала.
Через місто ішла під дощем, щоб не втратити мужності.
Адже я через місто жіноче прощання несла.

Від порогу я просто минулу себе удаватиму.
Ти повіриш, ти звик зазвичай довіряти мені.
Але справа у тім, що тобі я вже не довірятиму.
Вже не вірю в зізнання палкі і у жарти смішні.

Буду та, що завжди, але вже – не твоя, відсторонена.
Наче все, як завжди, але там, на початку дощу,
ти притис до грудей, іншу жінку із гарними скронями...
Я від миті тієї безслівно біду шепочу.

Але ти не почуєш ні слова, ні пошепту зайвого.
Удаватиму – обмаль часу, попрощаюсь, піду...
Лиш у місті – хай навіть уже розвеселиться райдуга –
парасольку напну, щоб сховати сльозу і біду...