О. Вертинський. Те, що я повинен сказати

(переклад з російської)

Я не знаю, кому і чому це потрібно?
Хто безжальним наказом на смерть їх прирік?
Тільки люто і підло, і так непотрібно
Опустили їх в Спокій - навік.

Глядачі боязливі ховали у шубах долоні,
І  лише якась жінка з очима, як лід,
Цілувала небіжчика  в губи холодні,
І жбурнула обручку священнику вслід.

Закидали їх віттям, замісили їх брудом,
Та пішли по домівках – гомоніти не в лад,
Що пора би  вже жити, як годилось би людям,
Бо вже скоро і так будуть морок та глад.

І ніхто не додумався стати там на коліна,
І сказати тим хлопчикам, що в країні нездар
Навіть подвиги світлі  – тільки шлях безнадійний
До безглуздої спроби дотягнутись до хмар!



Я не знаю, зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и ненужно
Опустили их в Вечный Покой!

Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойника в посиневшие губы
И швырнула в священника обручальным кольцом.

Закидали их елками, замесили их грязью
И пошли по домам — под шумок толковать,
Что пора положить бы уж конец безобразью,
Что и так уже скоро, мол, мы начнем голодать.

И никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги — это только ступени
В бесконечные пропасти — к недоступной Весне!

1917 г. [Источник Культура.РФ: https://www.culture.ru/poems/3234/to-chto-ya-dolzhen-skazat ]