Час пiтьми

                «Коли настане час ти в кіммерійській тьмі
                Шукати марно будеш тінь мою…»
                (Гійом Аполлінер)

У Кіммерії пітьма,
Яка шириться від молока
Чорної кобилиці,
Що надоїла сива жінка
Вдягнена в овече руно
І грубе полотно шерстяне.
Пітьма шириться від кожної краплі
Білої, наче імла на Степом,
Наче туман у леваді снів,
Наче борода жреця Праматері Світу.
У пітьмі розчиняються тіні –
Діти віковічної темряви,
Що в час згасання заграви
Шурхотіли ковилою разом з ящірками,
Давали притулок хвостатим мишам
Від синього ока зозулястого яструба,
А тепер в Кіммерії пітьма:
Час, коли навіть Місяць заснув,
Зник у своєму сховищі,
Коли навіть зорі згасли як свічки,
Вкрадені беззубою відьмою
І сховані у цупкий мішок для непотребу.
Тільки стукіт копит –
Коней, що ніколи не сплять,
Тільки крик сови –
Птаха мудрості,
Тільки шелест тростин
Мислячого очерету.