Казка

Одного разу у кафе сиділи двоє.
Такі собі, як львівські джентельмени.
Розмову чути було їх бармену,
Про нас, про людство - ми ж такі герої.
Один казав, побільше би їм горя,
Побільше війн, вони такі от грішні. 
Не ангелів їм за плечами, тільки відчай.
Один казав, а їх сиділо двоє.
А другий слухав і собі всміхався,
Як той лютує і кричить :"Не смійся!
Дай болю їм, і не жалій. Шануйся!
Цей світ не тільки твій. Твій люд зазнався!
І хаос їм, не треба їм порядку!
Вони забули віру і молитви,
Вони до тебе так ідуть вже рідко,
Каліки всі моральні, бачиш вади?"
"Я їх люблю, - це другий  апріорі. -
Вони душею вічні, а не тілом.
Вони блукали у пітьмі за діло,
Вони у горі стали всі відверті.
І моє щастя, що вони існують,
І честь із ними бути в кожній хаті.
Вони без тебе долею багаті.
Вони мені співають Алілуя.
Приходь у біди їх, і сам послухай.
Моє ім'я у них - душі молитва.
А може й ти із ними... Якось літом,
Бо в серпні поруч, бачиш, в Бога вуха.
Сидиш за столиком зі мною, невгамовний.
І наливаєш кави і лікеру.
А я тобі розарій на вечерю,
Пішли удвох на праведну розмову".
Отак все слухав той, що був брюнетом,
І кинув гроші бАрмену у руку.
Побіг за двері, не йому наука...
Він іноді до Бога, як монети,
Кидає людям слово...
З них поети.


P. S.
У кожному є доброта і ласка,
Навіть диявол роздає таланти.
Але на пошепки, сумні віршІ, де драма.
І просить:" Напиши ти їх, будь ласка".
Така от львівська про поетів... Казка.