501. Василь Стус. В кровавых бутонах душа опаляетс

В кровавых бутонах душа опаляется, будто золою,
и стынет отчаянье, точно навек каменеет гроза,
сжигаемым деревом космос уже возопил над тобою,
и солнце медовое каплет — густеет слезою слеза.
Могильник галактик, безмерная гулкость отвесных тех кладбищ
на свет неродившихся, узников, ужасом стиснутых ребр,
он гнилью зацвел, этот сладкий, отравленный, порченый овощ.
Доешь что осталось, Адам. Только где твоя Ева теперь?
Пролезли сквозь штольню, как будто в свое же былое вернулись,
издохни у кромки мечты,  лихого дождавшись конца.
Мы, Господи Боже, давно уж, обмануты веком, лишились,
заживши шутами, убранства – святого с шипами венца.
Бутоны души окровавленной гаснут в пустыне, как звезды,
в торосах возвышья и пади, меж тенью провальною круч,
уже пережив себя, в вечность мы все возвращаемся хворыми,
справляя кануны свои  и своих ожидаючи учт*.
Сдубев, сдревеснев, почернев, в огне ставши пеплом, трухою,
взвивается ввысь птероптахом душа неземная твоя.
Обмолкла, обвыкла, ослепла, от ярости черной  ослепла
сия венценосная гидра, хмельная от боли змея.

*Учта ж. зап. почетный пир, угощенье. Словарь Даля.


Криваві бутони душі обпікаються, ніби золою,
і клякне твій розпач, неначе повік скам’яніла гроза,
і спаленим деревом всесвіт уже заволав над тобою,
і скапує сонце медове — густа за сльозою сльоза.
Цей цвинтар галактик, цей безмір лунких вертикальних кладовищ
мерців ненароджених, в’язнів, напруглих, як розпач, ребер,
він гниллю зацвів, цей солодкий, отруйний і збавлений овоч.
Останнє, Адаме, доїж. Але де твоя Єва тепер?
Пролізли крізь штольню, неначе вернули у власне минуле,
здихай же на березі мрії, страшного діждавши кінця.
Ми, Господи Боже, давно вже ошукані віком, знебули,
заживши, як блазні, прикраси — тернового твого вінця.
Криваві бутони душі догоряють в пустелі, мов зорі,
в торосах узвишшя і паді, між тінню провальною круч,
уже переживши себе, ми в вічність вертаємось хорі,
справляючи власні кануни і власних чекаючи учт.
Оклякла, здревіла, зчорніла, в вогні спопеліла і струхла,
спинається ввись птероптахом душа галактична твоя.
Обмовкла, обтерпла, осліпла, од чорної люті осліпла
оця коронована гідра, отруєна болем змія.
24.6.