О. Олесь, О. Телига, Н. Забила, Б. Олейник и др

Стихотворения, романсы и песни
______________________________

Содержание

_О. Олесь_
Чари ночi
<На болотi спала зграя лебедина>

_О. Телига_
Вечiрня пiсня
ПОДОРОЖНIЙ
  <Вiдпочинеш i пiдеш знову>
  <ДогоряE, попелiE дивне щастя...>
  <Ох, чому ж це серце б'Eться молотом>
Танiо
<Махнуть рукою! Розiллять вино!>
Лист
Не треба слiв / Современникам

_Н. Забила_
Качели
<Чорним оком дивиться печера>

_Г. Чубач_
<Цiлую посмiшку твою>
Прогулянка з весною

Л. Лещинска. <Затих усталый город, опустел>

_Б. Олейник_
Мелодiя / Мелодия
<Вiдлебедiла, нiби мить>
<О, це осiннE журавлине "кру!">
<Наш трезвый век, надев очки учёные>
Пiсня про Матiр
Останнiй / Последний

_В. Сосюра_
Так нiхто не кохав...
<Бiлi акацiї будуть цвiсти>
Люблю весну...
<Любiть Україну, як сонце, любiть>

_В. Иващенко_
<Менi щемить на серцi - мчать лiта>
<Чомусь так мало вираженi в словi>
<У всех лирических поэтов>
Смисл буття

И. Малкович. <Пробiгла жовта квiтка помiж нами>
С. Осока. <Як невимовно ллEться темнота>

Кияновска. <Напруження листя i зацiпенiння шорсткаве>
С. Нестеривска. <I тихих жил прозорi рiки>
О. Шнуренко. Хто це?
Т. Радько. Ностальгiя
С. Груздева. <Только ранняя Осень>

Б. Пастернак. Зимняя ночь / Ж. Чуприна. Зимна нiч
М. Цветаева. <Вчера еще в глаза глядел> / О. Усова-Бойко. Коханий мiй, у чiм моя провина?!
С. Маршак. Вот какой рассеянный / И. Малкович. Отакий роззява
--------


Олександр Олесь (1878-1944)
ЧАРИ НОЧI

Смiються, плачуть солов'ї
I б'ють пiснями в груди:
<Цiлуй, цiлуй, цiлуй її, -
Знов молодiсть не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна iде назустрiч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент Eдиний залиши
Свiй сум, думки i горе -
I струмiнь власної душi
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелiй, впивайся
I серед мрiй i забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обiймах ночi,
Лист квiтцi рвiйно шелестить,
Травi струмок воркоче.

Вiдбились зорi у водi,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощi густi,
Там гнуться верби п'янi.

Як iскра ще в тобi горить
I згаснути не вспiла, -
Гори! Життя - Eдина мить,
Для смертi ж - вiчнiсть цiла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли весь свiт спiваE?
Налагодь струни золотi:
Бенкет весна справляE.

I смiло йди пiд дзвiн чарок
З вогнем, з пiснями в гостi
На свято радiсне квiток,
Кохання, снiв i млостi.

Загине все без вороття:
Що вiзьме час, що люди,
Погасне в серцi багаття,
I захолонуть груди.

I схочеш ти вернуть собi,
Як Фауст, днi минулi...
Та знай: над нас - боги скупi,
Над нас - глухi й нечулi...>

Смiються, плачуть солов'ї
I б'ють пiснями в груди:
<Цiлуй, цiлуй, цiлуй її, -
Знов молодiсть не буде!>

--------


Олександр Олесь

* * *
На болотi спала зграя лебедина.
Вiчна нiч чорнiла, i стояв туман...
Спало все навколо, тiльки бiлий лебiдь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.

I спiвав вiн пiсню, пiсню лебедину,
Про озера синi, про красу степiв,
Про велике сонце, про вiтри i хмари,
I далеко нiсся лебединий спiв.

Кликав вiн проснутись, розгорнути крила,
Полетiти небом в золотi краї...
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
I даремно лебiдь звав, будив її.

I коли вiн вгледiв, що брати не чують,
Що навiк до себе прикував їх став, -
Закричав вiд муки, вдарився об камiнь,
Зранив собi груди, крила поламав.

Чорна нiч чорнiла, не свiтало вранцi,
Ввечерi далекий захiд не палав...
Тихо зграя спала, тихо плакав лебiдь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

Аж колись уранцi зашумiли хвилi,
I громи заграли в сурми голоснi,
Вирвалося сонце, ослiпило очi,
Роздало навколо обрiї яснi.

Стрепенулась зграя, закричала бiла:
"Тут гниле повiтря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простiр, воля!" -
I ганебно спати бiльше не змогла.

Зашумiла зграя пiною на хвилях.
Зашумiла вiтром: ще раз! I - прощай!..
I летiла легко, наче бiла хмара,
I кричала з неба про щасливий край.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тихо, тихо сходив бiлий лебiдь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознiмав...
I в знесиллi бився... ЗграE лебедина!
Чи хто-небудь в небi лебедя згадав?

--------


Олена Телига (1906-1942)
ВЕЧIРНЯ ПIСНЯ

За вiкнами день холоне,
У вiкнах - першi вогнi...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою i гнiв.

Зложи на мої колiна
Камiння жорстоких днiв,
I срiбло свого полину
Менi поклади до нiг.

Щоб легке, розкуте серце
Спiвало, як вiльний птах,
Щоб ти, наймiцнiший, сперся,
Спочив на моїх устах.

А я поцiлунком теплим,
М'яким, мов дитячний смiх,
Згашу полум'яне пекло
В очах i думках твоїх.

Та завтра, коли простори
Прорiже перша сурма -
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.

Не вiзьмеш плачу з собою -
Я плакати буду пiзнiш!
Тобi ж подарую зброю:
Цiлунок гострий як нiж.

Щоб мав ти в залiзнiм свистi -
Для крику i для мовчань -
Уста рiшучi як вистрiл,
Твердi як лезо меча.

Моя душа й по темнiм трунку
Не хоче слухатись порад,
I знову радiсно i струнко
Бiжить пiд вiтер i пiд град.

Щоб заховавши мудрий досвiд
У скринцi без ключа i дна,
Знов зустрiчати сiрий розсвiт
Вогнем отрути чи вина.

Щоб власнiй вiрi непохитнiй
Палить лямпаду в чорну нiч
I йти крiзь сiчнi в теплi квiтнi
Крiзь бiль розлук - у радiсть стрiч.

--------


Олена Телiга
ПОДОРОЖНIЙ

[Ти - тiльки випадковий подорожнiй
На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
cЛ.Могилянська]

I

Вiдпочинеш i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя, раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.

Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.

Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти - тобi навздогiн.


II

ДогоряE, попелiE дивне щастя...
Зажурився день - замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям...

Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiEм.

Прийдуть люди - не чужi, не випадковi, -
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, - холодна осiнь.


III

Ох, чому ж це серце б'Eться молотом,
А уста мої - розквiтла китиця?
I чому це полум'ям i золотом
Кожна рiч в моїй кiмнатi свiтиться?

Знову осiнь утiкаE злякано
Пiд травневою рясною зливою...
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келихом,
Однаково, чи своE, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моE без тебе - зрадою.

--------


Олена Телiга
ТАНIО

I знов з'Eднались в одну оману -
О, дивне танiо, - i сум i пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань!

I б'Eться серце, i гнеться тiло,
В твоїм повiльнiм i п'янiм вирi -
Блакитне сонце менi свiтило,
А буде чорне, а може й сiре...

ЧекаE прiрва на кожнiм схилi -
Та сум i пристрасть манять так п'яно.
Пливти все далi, вiддавшись хвилi,
Та завтра, вранцi, пiд перший промiнь

Зрадливе танiо, твого туману.
Менi не пристрасть туманна сниться -
ЗорiE ясно в чаду i втомi,
О, свiтла нiжнiсть, твоя криниця.

--------


Олена Телiга

* * *
Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось - хай буде завiрюха, -
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!

А в тiм вiкнi нехай замерехтить
ЧиEсь обличчя - вперте i смiливе,
Щоб знов життя - надовго чи на мить -
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.

I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя...
Що задля мене хтось зумiE йти
Крiзь всi зневаги - так, як я умiю!

--------


Олена Телiга
ЛИСТ

[Л.Мосендзовi]

Ти б дивувався: дощ i пiзня нiч,
А в мене свiтло i вiкно наростiж.
I знов думки, i серце у вогнi,
I гостра туга у невпиннiм зростi.

ТвоE життя - холодний свiтлий став
Без темних вирiв i дзвiнких прибоїв,
I як менi писать тобi листа
I бути в нiм правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твiй похмурий берег,
А поки - спокiй, зимна самота
I сiрих днiв тобi покiрний шерег.

А в мене днi бунтують i кричать,
Пiдвладнi власним, не чужим законам,
I тиснуть в серце вогнену печать,
I значать все не сiрим, а червоним.

Бувають днi - безжурнi юнаки
Вбiгають швидко, в дикiм перегонi,
Щоб цiлий свiт, блискучий i п'янкий,
Стягнути звiдкiсь у мої долонi.

На жовтiй квiтцi декiлька краплин -
Ясне вино на золотавiм лезi -
I плине в серце найхмiльнiший плин:
Далекий шум незроджених поезiй.

БуваE час: палахкотять уста,
Тремтить душi дзвiнке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека листа
I кличе десь - без пiдпису й адреси...

Життя кружляE на вузькiй межi
Нових поривiв, таEмничих кличiв
I видаються зайвi i чужi
Давно знайомi речi i обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливаE недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червонiй амазонцi.

I вже тодi сама не розберу,
Чи то мiй бiль упав кривавим птахом,
Чи захiд сонця заливаE брук...
Для тебе ж захiд - завжди тiльки захiд!

Чергують ночi - чорнi i яснi -
Не вiд вогню чи темряви безоднi,
Лише вiд блиску спогадiв i снiв -
Усiх ударiв i дарiв Господнiх.

I в павутиннi перехресних барв
Я палко мрiю до самого рання,
Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:
Гарячу смерть - не зимне умирання.

Бо серед спiву неспокiйних днiв,
Повз таEмничi i вабливi дверi
Я йду на клич задимлених вогнiв -
На наш похмурий i прекрасний берег.

Коли ж зiйду на каменистий верх
Крiзь темнi води й полум'янi межi -
Нехай життя хитнеться й вiдпливе,
Мов корабель у загравi пожежi.

--------


Елена Телига
НЕ ТРЕБА СЛIВ

<Не треба слiв. Хай буде тiльки дiло.
Його роби - спокiйний i суворий,
Душi не плутай у горiння тiла,
Сховай свiй бiль. Стримай раптовий порив>.

Але для мене - у святiм союзi
Душа i тiло, щастя з гострим болем.
Мiй бiль бринить. Зате, коли смiюся,
I смiх мiй рветься джерелом на волю.

Не лiчу слiв. Даю без мiри нiжнiсть.
А може в цьому й E моя смiливiсть:
Палити серце - в хуртовинi снiжнiй,
Купати душу - у холоднiй зливi.

Вiтрами й сонцем Бог мiй шлях намiтив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мiй, моїх ясних привiтiв
Не дiставав вiд мене жодний ворог.


Современникам
Перевод: Л. Кобзар-Шалдуга

<Не надо слов! Пусть будет только дело!
Трудись всегда спокойно и сурово.
Не путай душу ты в горенье тела,
Спрячь боль свою. Сломи внезапный норов!..>

Но для меня всегда в святом союзе:
Душа и тело, счастье с острой болью.
Пусть боль звенит, зато когда смеюсь я,
То смех мой рвется родником на волю.

Не жаль мне слов. Даю без меры нежность.
И тем, быть может, становлюсь я сильной,
Что сердце жгу среди метели снежной,
Купаю душу я в холодном ливне.

Ветрами, солнцем Бог мой путь наметил,
Но там, где надо, я тверда, сурова:
Приветов от меня - о край мой светел, -
Враг ни один не получал, ни слова.

--------


Наталия Забила (1903-1985)
КАЧЕЛИ

Меня качает на качелях настроенья:
То было весело, то вдруг пропала маза...
Один звонок, одно письмо, одно мгновенье -
Всё с ног на голову перевернётся разом.

Эмоций шквал меня захлёстывает вечно,
Я не умею реагировать без нерва.
Нюанс подтекста - и опущенные плечи...
Два тёплых слова - и судьба уже не стерва...

От эйфории до безбрежного унынья,
От депрессухи до надежды - миг единый.
Ты каждым жестом заколачиваешь клинья
В разлом, меня делящий на две половины:

Одна - красавица, любимая тобою,
Другая - жалкое, несчастное созданье.
Я совершенно раздружилась с головою,
Я провалилась в это полусостоянье.

Жить невозможно постоянно на качелях,
Сними меня уже, пожалуйста, отсюда.
Пусть будет плохо мне, но я хочу быть цельной.
Останови качели.
Всё.
Не будет чуда.

--------


Наталя Забiла

* * *
Чорним оком дивиться печера
В лiсову лiянову межу.
Я - струнка, вигиниста пантера -
Свiй барлiг невсипно стережу.

Виходжу зарошаним камiнням,
Жовтозоро рiжу синю нiч,
I лелiE мiсячне промiння
Оксамитним блиском на менi.

Вигинаю чорнiї рамена -
Пiд ногами шурхом камiнцi...
А весною билися за мене
Молодi розпаленi самцi.

Диких джунглiв пахощi отруйнi,
Чорнi спини, пазурi i кров...
Розшайнулось пристрасно i буйно
Весняне змагання за любов.

E закон - Eдиний, невiдхильний,
А життя - безжалiсно ясне:
МаE право жити тiльки сильний, -
Тiльки сильний може взять мене.

Жовтий зiр мiй синiй присмерк рiже...
Кожний добре знаE власний шлях:
Боротьба за волю i за їжу,
Боротьба самицi за малят...

Не вступити ворогу в печеру,
Не пройти заказану межу, -
Я - струнка, вигиниста пантера -
Свiй барлiг невсипно стережу.

--------


Ганна Чубач (1941-2019)

* * *
Цiлую посмiшку твою,
Як дощ траву,
    Як вiтер листя.
Iдеш -
    Розгублено стою:
Усi стежки мої зiйшлися.

Усi дороги мої - тут,
Усi свiти мої - бiлiють.
А ти - iдеш...
    На тебе ждуть.
Я зупиняти не посмiю.

Ну що ж? Iди!
    Нехай щастить!
А я - поплачу, посумую,
Я - не ловлю щасливу мить,
Я тiльки посмiшку
    Цiлую...

--------


Ганна Чубач
ПРОГУЛЯНКА З ВЕСНОЮ

Вiтри холоднi вiдлетiли,
Зима спровадила снiги.
I лиш одна снiжинка бiла
Як пiзня плата за борги:

Летить, кружляE, нiби просить
Не забувати, що весна
Замерзнуть може в ноги босi,
Коли гулятиме одна.

Не плач, снiжинко снiжно-бiла,
Твоя сльоза вже мало варта.
Аби лиш сонечко пригрiло,
Весна знайде, iз ким гуляти.

Обнiме нiжною рукою,
Огорне леготом шовковим.
Якщо не з кимось, то зi мною
Пройдеться парком вечоровим.

I вже не буде, вже не буде
Тривожних роздумiв про те:
Чи сiчень холодом простудить,
Чи лютий снiгом замете.

--------


Лиза Лещинска

* * *
Затих усталый город, опустел,
Кружился синий снег и тихо падал.
Звук саксофона вечер разбудил,
Вплетаясь в тихий шёпот снегопада.

На улице пустынной - музыкант,
В руках замёрзших саксофон,
    Как птица, бьётся,
И кажется - не звуки, а душа
Над сонным городом возвышенно несётся.

Мелодия то радостью полна,
То вдруг тоска мешается с метелью,
Среди зимы, среди снегов - весна
И вихри белых лепестков весенних.

Играет, плачет, стонет саксофон,
Оплакивает встречи и разлуки...
Я в снах своих целую до сих пор
Твоё лицо, глаза и твои руки.

--------


Борис Олейник (1935-2017)
МЕЛОДIЯ

Заболю, затужу,
    заридаю... в собi, закурличу,
А про очi людськi
    засмiюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
    на твоE праслов'янське обличчя,
I зоря покладе
    на мовчання моE печать.

Забiлiли снiги,
    забiлiли на цiлому свiтi.
ОпадаE листок,
    як зiв'яле чаїне крило.
Там, де ми вiдбули,
    там, де наше вiдтьохкало лiто, -
Забiлiли снiги... забiлiли снiги...
    замело.

Це приходить, мов сон.
    Це приходить до мене iз марень:
Теплий шепiт i схлип. - чи сльоза,
    чи роса од рiки?
I на обрiй вечiрнiй
    ляга, мов на еллiнський мармур,
Ледь означений профiль
    i тиха лiлея руки.

Я для iнших одцвiв,
    я пiд серцем сховав свої квiти.
Я вiд ока чужого
    туманом осiннiм укривсь.
Але якось вночi
    пiдiйди i торкни мої вiти -
Я тобi засвiчусь,
    як нiкому iще не свiтивсь!..

Заболю, затужу, заридаю... в собi,
    закурличу,
А про очi людськi
    засмiюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
    на твоE праслов'янське обличчя,
I зоря покладе
    на мовчання моE печать.


МЕЛОДИЯ
Авторский перевод

Загрущу про себя, зарыдаю во тьме, закурлычу,
А на людях я вдруг рассмеюсь, позабыв про печаль.
Твои руки возьму, надо всеми тебя возвеличу,
И положит звезда на молчанье моё печать.

Для других я отцвёл, схоронил своё сердце навеки
И от взора чужого укрыл свою боль навсегда.
Но однажды в ночи, только тронь мои сонные веки, -
Я ещё загорюсь, как ещё не горел никогда.

Он приходит, тот сон, он приходит ко мне издалёка.
Я проснусь, не пойму: то слеза или ветер с реки?
И на небе ночном два бессонных мне чудятся ока,
И в прощальном порыве застыли две птицы-руки...

[Добавление:
Забелели снега, забелели повсюду на свете...
Опадает листок, словно чайки усталой крыло.
Там, где был я с тобой, где отпел соловей на рассвете,
Забелели снега... забелели снега... замело.]

--------


Борис Олiйник

* * *
Вiдлебедiла, нiби мить,
Як дивен сон - поза лiтами.
А щось болить...
    А щось болить...
А що болить - позамiтало.

Все перегiркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося...
А щось болить...
    А щось болить...
А що болить - те знаE осiнь.

Минають днi. ЗгасаE крок.
Iмен забутих - тихi тiнi...
Вже, як тодi, не граE кров
I на перо спадаE iнiй.

Нещадний грудень з рук обох
Кладе на шлях замети сизi.
Але свiта, як слово БОГ,
Зоря надiй в небеснiй книзi.

Все одпливло, як вiк i мить.
Та щось на днi щемить i дише...
Спасибi серцю - хай болить.
Як вiдболить - тодi вже... тиша...

--------


Б. Олiйник

* * *
О, це осiннE журавлине "кру!" -
Листя вмира
    i на брук осипаEться.
Все повертаEться на правiчний круг.
Все повертаEться, все повертаEться...

Сивий мiй друже,
    ах, сивий мiй друг,
Лихом об землю, як шапкою, вдаримо...
Все повертаEться на правiчний круг.
Казка далека гойдаEться маревом.

Кiнь вириваEться з теплих попруг -
Що йому холод,
    як воля всмiхаEться!
Все повертаEться на правiчний круг.
Тiльки лiта молодi не вертаються.

Як вона хмiльно спадала униз -
Руса коса твоя, руса до пояса.
Жаль, що було те давно, аж колись.
Жаль, що до днiв тих тепер -
    як до полюса.

Тихо, як тихо, як тихо довкруг.
Iншi комусь присягаються, каються.
Все повертаEться на правiчний круг,
Тiльки слова не вертають.
    Лишаються.

--------


Б. Олийнык

* * *
Наш трезвый век, надев очки учёные,
Твердит, едва свою скрывая спесь:
Есть лебеди лишь белые да чёрные.
Неправда! Голубые тоже есть!

И есть любовь. И дружба небывалая.
И, вопреки канонам прописным,
Чем старше мы, тем жарче кони алые
Сквозь все преграды рвутся в наши сны.

--------


Б. Олiйник
Пiсня про Матiр

Посiяла людям лiта
свої, лiтечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дiтей,
як на свiтi по совiстi жити.
Зiтхнула полегко -
i тихо пiшла за межу.

- Куди ж це ви мамо?! -
сполохано кинулись дiти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки бiжать до ворiт.
- Та я недалечко...
де сонце лягаE спочити.
Пора менi, дiти...
А ви вже без мене ростiть.

- Та як же без вас ми?..
Та що ви намимислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всi райдуги iз журавлями,
I срiбло на травах,
i золото на колосках.

- Не треба нам райдуг,
не треба нам срiбла i злота,
Аби тiльки ви
нас чекали завжди
край ворiт.
Та ми ж переробим
усю вашу вiчну роботу, -
Лишайтесь, матусю,
навiки лишайтесь. Не йдiть.

Вона усмiхнулась,
красива i сива, як доля.
Махнула рукою -
злетiли увись рушники.
"Лишайтесь щасливi", -
i стала замисленим полем
На цiлу планету,
на всi поколiння й вiки.

--------


Борис Олийнык
ОСТАННIЙ

Настане день
    скорботи свiтової -
I попливе у лодiї труни
За вiчний круг i пруг
    Останнiй Воїн
Великої, Священної вiйни.

Душа солдата в потойсвiтнiм краї
Повiльно рушить на суворий звiт,
I вiд осколкiв давнiх
    перед раEм
Дуга безпеки заячить у свiт.

I сам Петро,
    зачудування повен
З небаченої досi дивини,
У Всеблагого запитаE:
    - Хто вiн?
I Бог вiдкаже:
    - Се - Останнiй Воїн
Великої, Священної вiйни.

Ти вiдчини Йому ворота,
    Петре,
I - грiшного - до раю запроси:
Вiн на землi зазнав такого пекла,
Що Я Його простив
    на всi часи!
 
...Останнiй залп
    прониже тишу гостро.
I в щемну мить,
    як сироти в сльоту,
Таку печаль вiдчують час i простiр,
Що навiть кутий з каменю
    Апостол
Ледь стримаE за вiEю сльозу.


Последний
Перевод: А. Дудка

Настанет скорби день всемирный -
И в лодке гроба поплывет
За вечный круг к пределам дивным
Последний Воин прошлых лет -
Войны Священной и Великой
Отечественной, Мировой,
С расправившимся, юным ликом,
С каким войну прошёл герой.

Душа солдата в вечном крае
Предстанет, чтоб держать ответ,
И вспыхнет нимб над ним пред раем -
Осколков, в нём застрявших, свет.

Сам Пётр застынет изумлённо,
Дивясь диковинке такой,
У Всеблагого спросит: - Кто он?
А Бог: - Это - Последний Воин
Второй Священной мировой.

Открой ему врата! Достоин!
В рай светлый грешника впусти:
Все муки ада вынес Воин,
За них Я всё ему простил!

...Последним залпом тишь пронижет остро.
В щемящий миг, как сирота в грозу,
Печаль наполнит время и пространство
До края, где и каменный Апостол
С трудом удержит горькую слезу.

--------


Володимир Сосюра (1897/98-1965)
Так нiхто не кохав...

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтаE весна на землi
i земля убираEться зрання...

Дише тихо i легко в синяву вона,
простягаE до зiр свої руки...
В день такий на землi розцвiтаE весна
i тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моE од щасливих очей,
що горять в туманi надi мною...
РозливаEться кров i по жилах тече,
нiби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорi яснi!.. Тихий мiсяцю мiй!..
Де ви бачили бiльше кохання?..
Я для неї зiрву Орiон золотий,
я - поет робiтничої ранi...

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтаE весна на землi
i земля убираEться зрання...

Дише тихо i легко в синяву вона,
простягаE до зiр свої руки...
В день такий на землi розцвiтаE весна
i тремтить од солодкої муки...

--------


Володимир Сосюра

* * *
Бiлi акацiї будуть цвiсти
в мiсячнi ночi жагучi;
промiнь морями заллE золотий
рiчку, i верби, i кручi...

Будем iти ми з тобою тодi
в нiжному вiтрi до рання,
вип'ю я очi твої молодi,
повнi туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов'ї,
так, як i завжди, незмiнне...
В тебе i губи, i брови твої,
як у моEї Вкраїни...

Ось вона йде у вiнку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися i ти, i вона
в образ Eдиний навiки.

--------


В. Сосюра
ЛЮБЛЮ ВЕСНУ...

Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвiте, як пишний сад.
I, мов у снi, шепочуть листя губи,
I квiти шлють солодкий аромат.

Люблю весну, коли плюскочуть рiки,
Коли рида од щастя соловей
I заглядаE сонце пiд повiки
У тишинi задуманих алей...

Люблю, коли блукаE мiсяць в травах,
Хатини бiлить променем своїм
I п'E тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманiв дим...

Весна вдягла у зелень вiти в дуба,
Уже курличуть в небi журавлi.
Люблю весну, та хто її не любить
На цiй чудеснiй, радiснiй землi!

--------


В. Сосюра

* * *
Любiть Україну, як сонце, любiть,
як вiтер, i трави, i води...
В годину щасливу i в радостi мить,
любiть у годину негоди.

Любiть Україну у снi й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вiчно живу i нову,
i мову її солов'їну.

Мiж братнiх народiв, мов садом рясним,
сiяE вона над вiками...
Любiть Україну всiм серцем своїм
i всiми своїми дiлами.

Для нас вона в свiтi Eдина, одна
в просторiв солодкому чарi...
Вона у зiрках, i у вербах вона,
i в кожному серця ударi,

у квiтцi, в пташинi, в електровогнях,
у пiснi у кожнiй, у думi,
в дитячий усмiшцi, в дiвочих очах
i в стягiв багряному шумi...

Як та купина, що горить - не згора,
живе у стежках, у дiбровах,
у зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра,
i в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвiяли в прах
чужинцiв в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмi пробивали нам шлях
до весен i свiтлих, i щирих.

Юначе! Хай буде для неї твiй смiх,
i сльози, i все до загину...
Не можна любити народiв других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дiвчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну...

Любiть у трудi, у коханнi, у бою,
як пiсню, що лине зорею...
Всiм серцем любiть Україну свою -
i вiчнi ми будемо з нею!

--------


Виталий Иващенко (р. 1937)

* * *
Менi щемить на серцi - мчать лiта,
I з кожним днем все швидше,
    швидше, швидше,
Душа тривожним сумом оброста,
Кохання мрiя безголосо кличе.

БуваE, серед тисячi очей
Побачу раптом наче рiднi очi.
Я простягнути руку й серце хочу,
Розкрити душу, що жива iще.

В нiй стiльки мрiй, бажання i тепла,
В нiй стiльки ласки зiбрано за роки,
В часи зневiри вiру зберегла
У почуття прекраснi i високi.

Як це сказати? Зупинити як
Тих, хто в самотнiсть впевнено крокуE?
Душi бажанiй як подати знак,
Що нам обом тепла сердець бракуE?

Нiяк не скажеш, хоч i не нiмий.
Нiхто чужого слухати не хоче.
Усi чужi. Тому душа щемить,
I в самотi живi згасають очi.

--------


Вiталiй Iващенко

* * *
Чомусь так мало вираженi в словi
МиттEвостi, в яких життEва суть:
Коли душа спiваE гiмн любовi,
I пристрастей завершуEться путь.

Однi нарештi. Тиша. Мовчки стежу
За кожним рухом, бо нiмi вуста.
СпадаE з тебе марево одежi,
I свiтиться жiноча красота.

О, скiльки я чекав на мить такую!
Передчуваю пристрастей обвал,
Затамувавши подих, я цiлую
Грудей твоїх замрiяний овал.

Не вiрять очi, що я все це бачу,
Тому не зупинити нiжних рук,
Цiлую все - духмяну i гарячу,
Я ледь не плачу вiд солодких мук.

ЗникаE розум. Рухи всi - стихiя,
Двох нiжностей закоханих двобiй.
Усе Eство у захватi радiE,
I серце млiE - я в тобi, в тобi!

Не зупинитись i не перервати
Цей поступ до блаженного злиття.
Все яскравiшi насолоди шати,
Все ближче й ближче апогей життя.

В зустрiчних рухах райська насолода,
Бажання, i прохання, i мета.
I свiтлий стогiн - наче нагорода -
З гарячих вуст збентежено злiта.

Злились тiла i душi. Свiт зникаE.
Все завмираE i кудись летить.
Вiднинi i навiки нас EднаE
Краплинка щастя -
    ця прекрасна мить.

--------


В. Иващенко

* * *
У всех лирических поэтов
И нынешних и прошлых лет
Любовь - но первая! - воспета,
Второй же не было и нет.

Но если так, то в раннем детстве
Нам нужно кончить дни свои,
Поскольку можно ль жить без сердца,
Без нежности и без любви?

Ее ни взвесить, ни измерить,
Над ней не властна суета.
Блажен, кто смог любить и верить
Всю жизнь - как в юные лета!

--------


В. Iващенко
СМИСЛ БУТТЯ

Невже усе записано у генах:
Характер, розум, воля, почуття,
Уся програма нашого життя,
Яку нiхто не знаE достеменно?

Я думаю, що нi. Тому що E
Великий вплив на душу i на вчинки
Людей навколо. Як, чому нас вчили,
Чи ми знайшли покликання своE

У цьому свiтi? Чи поглянули на себе
Зi сторони: хто ми i що цей свiт?
ПлазуEмо чи прагнемо в полiт?
Шукати iстини чи E потреба?

Як E питання - вiдповiдi E:
Працюють гени i душа працюE,
Зв'язок глибинний помiж них iснуE -
БудуE кожен сам життя своE.

--------


Иван Малкович (р. 1961)

* * *
[МЕНI ПОДАРОВАНО ЧАРIВНИЙ БУКЕТ ЖОВТИХ ТРОЯНД...]

Пробiгла жовта квiтка помiж нами -
й велика нiч з зеленими очима
мiж нас хотiла стиха просочитись
(а очi ж бо - твої;
тi, котрi я губами
не раз розплющував, заплющував не раз).

Нiч вiдпливла.
Ця квiтка - не для нас.
Той сон твiй, що побiг до Коломиї,
не збудеться, i темiнь не покриE
анi одну iз посмiшок твоїх,
нi ямочки на плечках бiля шиї...
Я прижену - етапом! - з Коломиї
той сон, який тебе злякати змiг...

Пробiгла жовта квiтка помiж нами?
Не може бути,- господи! -
мiж снами
ми ще побачим, певно, й не такi,
а нашi розставання - ще легкi...
Моя маленька, не змагайсь з дощами:
сiдай - i говори коханими устами.

--------


Сергiй Осока

* * *
Як невимовно ллEться темнота -
Нi рисочки, нi iскорки на тiлi.
Навiки нiч усе переповила -
Ослаблий стан i зiмкнутi вуста.

Хай тiльки хмiль на тiлi виграE,
Хай обплiтаE груди i рамена,
Нехай весь свiт пребуде безiменним,
Якщо у нього ймення не твоE.

Я повелю - i спуститься туман,
Як саван над деревами всiма,
Як вiко над останньою луною.

Нi музики, нi часу, нi письма,
Нi руху, анi дихання нема...
Й тебе нема - якщо ти не зi мною.

--------


Кияновська

* * *
Напруження листя i зацiпенiння шорсткаве,
I вересня вереск, як шурхiт, промовлений вголос.
Я питиму каву - i матиму втому до кави.
Я стята тобою, як двiчi надсiчений волос...

Ти сiль мого свiту. То як же прожити без солi?
Я ладна вiддати усе, щоб тебе захистити.
Напруження листя, верхiвки прозорi та голi.
Даруй менi волю i гiркiсть - ту каву допити.

Не стань менi снiгом, що стане - i вперше, i вдруге...
Не стань менi братом, бо зможу в собi шкодувати
Розтерзане серце. I, чуEш, не будь менi другом...
А тiльки отим, що Eдиний у свiтi... Чи катом...

--------


Свiтлана Нестерiвська

* * *
I тихих жил прозорi рiки
Пливуть коханням у менi,
Коли я чую те "навiки",
То мимохiть рахую днi...

Щоби вiд вiчностi вiдняти
На всiх розрiзавши. Вона,
Як незакiнчений початок
I непочатая весна.

Напевно, вiтер кров'ю плине,
Мої руйнуючи мости.
Коли я чую, що "Eдина",
То знаю: це сказав не ти.

--------


Ольга Шнуренко
ХТО ЦЕ?

Нiжний дотик, тихий шепiт,
I по тiлу променад,
У кiнцiвках знову трепет
I чуттEвий зорепад...

Вiн за плечi обiймаE,
I цiлуE у живiт,
Мої ноги зiгрiваE...
Хто це? Ну, звичайно, КiТ!

--------


Тетяна Радько
НОСТАЛЬГIЯ

* * *
Так хочеться пiрнути в лiто,
Туди, де медом пахнуть квiти,
Радiть, спiвать, стрибать пружиною
I губи фарбувать ожиною.

Ще хочеться пiрнути в лiто,
Та вже осiннE сонце свiтить...

--------


Светлана Груздева

* * *
Только ранняя Осень
бывает так смело одета:
К пёстрой юбке цыганской
добавив роскошества клин...
Эти несколько дней
фрагментарного бабьего лета,
С рассиявшимся солнцем,
похожим на масляный блин.

В нём - смешение красок,
и вкусов, и стилей, и масок,
И вуаль паутины,
и нитка рябиновых бус,
И печаль пантомимы
озёрных пупырчатых рясок,
И повторно расцветший
к Воздвиженью розовый куст...

--------


Борис Пастернак
ЗИМНЯЯ НОЧЬ

Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопья со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенья рук, скрещенья ног,
Судьбы скрещенья.

И падали два башмачка
Со стуком на пол.
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле,
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла,
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.


Зимна нiч
Перевод: Женя Чуприна

Мело, мело по всiй землi,
Як вража сила.
Свiча горiла на столi,
Свiча горiла.

I як до полум'я мошва
Летить без тями,
Юрба валила снiгова
В щiлину рами.

Вона лiпила на столi
Кружки i стрiли.
Свiча горiла на столi,
Свiча горiла.

На свiтлiй стелi кожний мiг
Змiнялись тiнi:
Склепiння рук, склепiння нiг -
Небес склепiння.

I черевик маленький впав
З ноги зi стуком.
I вiск сльозами з нiчника
Стiкав на сукню.

I все губилось у iмлi
Тьмянiй i бiлiй.
Свiча горiла на столi,
Свiча горiла.

I протяг слався, вже без сил,
I шал невсипний
Здiймав, як янгол, двоE крил
Хрестоподiбно.

I як мело по всiй землi,
Так то i дiло
Свiча горiла на столi,
Свiча горiла.

--------


Марина Цветаева

* * *
Вчера еще в глаза глядел,
А нынче - всё косится в сторону!
Вчера еще до птиц сидел,-
Все жаворонки нынче - вороны!

Я глупая, а ты умен,
Живой, а я остолбенелая.
О вопль женщин всех времен:
"Мой милый, что тебе я сделала?!"

И слезы ей - вода, и кровь -
Вода,- в крови, в слезах умылася!
Не мать, а мачеха - Любовь:
Не ждите ни суда, ни милости.

Увозят милых корабли,
Уводит их дорога белая...
И стон стоит вдоль всей земли:
"Мой милый, что тебе я сделала?"

Вчера еще - в ногах лежал!
Равнял с Китайскою державою!
Враз обе рученьки разжал,-
Жизнь выпала - копейкой ржавою!

Детоубийцей на суду
Стою - немилая, несмелая.
Я и в аду тебе скажу:
"Мой милый, что тебе я сделала?"

Спрошу я стул, спрошу кровать:
"За что, за что терплю и бедствую?"
"Отцеловал - колесовать:
Другую целовать",- ответствуют.

Жить приучил в самом огне,
Сам бросил - в степь заледенелую!
Вот что ты, милый, сделал мне!
Мой милый, что тебе - я сделала?

Всё ведаю - не прекословь!
Вновь зрячая - уж не любовница!
Где отступается Любовь,
Там подступает Смерть-садовница.

Само - что дерево трясти!-
В срок яблоко спадает спелое...
За всё, за всё меня прости,
Мой милый,- что тебе я сделала!


Оксана Усова-Бойко
Коханий мiй, у чiм моя провина?!

[Навеяно произведением М. Цветаевой <Вчера ещё в глаза глядел>]

Як хочу я злетiти до небес...
Покинути земне хоча б на днину...
Любов - то крила? Нi... Любов - то хрест.
Коханий мiй, у чiм моя провина?!

За ранком день... за сутiнками нiч...
I не зiгрiтись, як у серцi зимно.
Знесилено питаю: "В чому рiч?"
Коханий мiй, у чiм моя провина?!

Холодний морок помiж нас стаE.
У нiм моя любов ось-ось загине,
Їй незбагнене жити не даE -
Коханий мiй, у чiм моя провина?!

Ти знов говориш: "Це в останнiй раз..."
Ти вiриш, що тебе я не покину.
Кричить душа у вiдчаї образ:
Коханий мiй, у чiм моя провина?!

--------


Самуил Маршак
ВОТ КАКОЙ РАССЕЯННЫЙ

Жил человек рассеянный
На улице Бассейной.

Сел он утром на кровать,
Стал рубашку надевать,
В рукава просунул руки -
Оказалось, это брюки.

Вот какой рассеянный
С улицы Бассейной!

Надевать он стал пальто -
Говорят ему: не то.

Стал натягивать гамаши -
Говорят ему: не ваши.

Вот какой рассеянный
С улицы Бассейной!

Вместо шапки на ходу
Он надел сковороду.

Вместо валенок перчатки
Натянул себе на пятки.

Вот какой рассеянный
С улицы Бассейной!

---

Однажды на трамвае
Он ехал на вокзал
И, двери открывая,
Вожатому сказал:

- Глубокоуважаемый
Вагоноуважатый!
Вагоноуважаемый
Глубокоуважатый!
Во что бы то ни стало
Мне надо выходить.
Нельзя ли у трамвала
Вокзай остановить?

Вожатый удивился -
Трамвай остановился.

Вот какой рассеянный
С улицы Бассейной!

Он отправился в буфет
Покупать себе билет.
А потом помчался в кассу
Покупать бутылку квасу.

Вот какой рассеянный
С улицы Бассейной!

Побежал он на перрон,
Влез в отцепленный вагон,
Внес узлы и чемоданы,
Рассовал их под диваны,
Сел в углу перед окном
И заснул спокойным сном...

- Это что за полустанок? -
Закричал он спозаранок.
А с платформы говорят:
- Это город Ленинград.

Он опять поспал немножко
И опять взглянул в окошко,
Увидал большой вокзал,
Удивился и сказал:
- Это что за остановка -
Бологое иль Поповка? -
А с платформы говорят:
- Это город Ленинград.

Он опять поспал немножко
И опять взглянул в окошко,
Увидал большой вокзал,
Потянулся и сказал:

- Что за станция такая -
Дибуны или Ямская? -
А с платформы говорят:
- Это город Ленинград.

Закричал он: - Что за шутки!
Еду я вторые сутки,
А приехал я назад,
А приехал в Ленинград!

Вот какой рассеянный
С улицы Бассейной!


ОТАКИЙ РОЗЗЯВА
Перевод: Iван Малкович

Жив собi роззява -
лiвi дверi - справа.

Зранку вiн хутенько встав,
пiджака вдягати став.
Шусть руками в рукави -
з'ясувалось, то штани.

Отакий роззява -
лiвi дверi - справа!

Вбрав сорочку вiн. Однак
всi кричать йому: не так!
Одягнув пальто. Проте
знов кричать йому: не те!

Отакий роззява -
лiвi дверi - справа!

Поспiшаючи в дорогу,
рукавичку взув на ногу.
Ну, а замiсть капелюха
натягнув вiдро на вуха.

Отакий роззява -
лiвi дверi - справа!

ТрамваEм тридцять третiм
вiн їхав на вокзал,
i, дверi вiдчинивши,
до водiя сказав:

<Шановний трам-тарам-пам-пам,
я щось хотiв сказати вам...
Я сiв не в той... Менi... а-яй!
Трамзал негайно на вокзай!>

Водiй перелякався
i на вокзал подався.

Отакий роззява -
лiвi дверi - справа!

Ось бiжить вiн до кав'ярнi,
щоб квитки купити гарнi.
Далi - гляньте на роззяву -
мчить купляти в касi... каву!

Вибiг вiн аж на перон.
Там - вiдчеплений вагон.

Пан роззява в нього влiз,
сiм валiз туди занiс,
примостився пiд вiкном,
та й заснув солодким сном.

З ранку - гульк! <Егей! - гукаE. -
Що за станцiя?> - питаE.
Чемний голос вiдповiв:
- То E славне мiсто Львiв!

Ще поспав. Аж сходить сонце.
Знов поглянув у вiконце.
Бачить - знов стоїть вокзал,
здивувався i сказав:

- Що за мiсто? Це Болехiв,
Коломия чи Радехiв?
Чемний голос вiдповiв:
- То E славне мiсто Львiв!

Ще собi поспав з годинку,
знов поглянув на зупинку.
Бачить - знов якийсь вокзал,
здивувався i сказав:

- Що за станцiя цiкава -
Київ, Змiїв чи Полтава?
Чемний голос вiдповiв:
- То E славне мiсто Львiв!

Тут вiн крикнув:
- Що за жарти?!
Жартувати так не варто!
Вчора я у Львовi сiв,
а приїхав знов у Львiв?..

Отакий роззява -
лiвi дверi справа!

--------