Наше камерне літо пішло, нам лишаючи тлін...
Та й його вже немає... той тлін порозвіяли вІтри...
Я стояла одна в самоті, мов на полі із мін,
Лиш тремтячі вуста шепотіли до Бога молитви.
Ти на мить зупинився... ще рідний та зовсім чужий,
Я ж - зніміла, осліпла, затерпла від сліз і від болю.
Так хотілося крикнути вслід:зупинися! постій!
Та простукало серце:не смій! не потрібно - не доля!
Скільки було обіцянок марних і райдужних мрій,
Скільки мовлено слів... а пізніше, від слів тих - відречень...
Ти заповз в мою душу і виїв її, наче змій,
Не лишивши про наше кохання й малесеньких речень.
Наше літо пішло... і розсіялось, мов міражі.
Тільки я все чекаю... коли іще пам'ять зітреться?
Ти почути не зміг тихий шепіт моєї душі...
Тож... уже й не почуєш ти стогін розбитого серця...
Наше лiто пiшло
© Copyright: Наталья Кислощук, 2020
Свидетельство о публикации №120072501947
Свидетельство о публикации №120072501947
Рецензии
