467. Василь Стус. Шагаю анфиладами смертей...

Шагаю анфиладами смертей:
правековая месть подстерегает
и, как иголку, голым оставляет
Великое Неверие людей.
Приуготовленный для высочайших дыб,
смотрю, как мчится всесвет безберегий
и, будто сваи, грудятся шеренги
страстей голодных, ожиданий, лет.
Строй желтоватый жалобниц-колыб,
а у межи калина ярогронная
зашлась рыданием. И это оборона
от вековечных долгих диатриб?
Колодою залег грядущий мир,
разграбленный на свалках старопрежних,
и рвется нитка времени, и чезнет
твоя беда, похмурый жизни миг.

Ступаю анфіладами погиб:
на мене мста правікова чигає
і голого, як голку, залишає
Велика Спроневіра лиць і шиб.
Приставлений до щонайвищих диб,
дивлюсь — розбігся всесвіт безберегий
і, ніби палі, товпляться шереги
голодних прагнень, сподівань і діб.
Жовтава низка жалібниць-колиб,
а при межі — калина яроґронна
зайшлась риданням. Це ти, обороно
від предковічних довгих діатриб?
Колодою заліг потомний світ,
розграбаний на смітниках старезних,
і рветься низка часу, рветься й чезне
твоя біда, життя похмурий міт.