Панi, що соромилася смiху

Так дивно побачити: пані соромилась сміху –
в мить щирого сміху ховала в долоні лице...
Як може так бути, що пані соромиться втіхи?
Як може так статись? І хто в пані виховав це?

Настільки вродлива, що сорому бути не мало б.
Настільки сучасно одягнута – обмаль таких.
Сміялась-ховалась…  Чого ж це їй так бракувало?
Від кого ховається пані вродливої сміх?

Прийшла не зі мною – з кав'ярні піде не зі мною.
Дивився на неї – вдивлявся в обличчя чуже.
Вдивлявся, мов стежив за дивною грою чужою,
де той переможе, хто в пам'яті сміх збереже.

Я навіть не бачив, хто – дивної пані супутник?
Зізнаюсь, я навіть дивитись в той бік не хотів.
Лиш чув, що супутник, здається, видумував шутки,
а пані – сміється, то може він щось там і вмів.

І пані сміялась, сміялась – обличчям в долоні.
Яке мало значення, хто там і як жартував?
Я якось і сам розсміявся в долоні безсоння –
як я розглядіти щасливе лице устигав?..