Пам ять

Поля розкинули своє волосся,
Пшеничний золотавий цвіт.
Стою дивлюсь , за них молюся,
Нехай тут завжди буде їхній світ.
Вони мені нагадують степи,-
Мої степи не жовті, а сріблясті.
Але такіж просторі і легкі під сонцем півдня стелять коси.
Сріблясті бо вони давно в роках,
Там ковила і полини , і я по ним ходила.  Дитинства рай , мій справжній тихий рай,  я в нім жила його люблю й любила, літала в небі з паперовим змієм. Там літо і ставок, Дніпро
І саду втаємничений куток, де іншим зась бо вхід лиш дітям.
Багато усього було багатства
Що не зрівняти з золотом і сріблом.
Воно давалось лише душам світлим,
Як нагорода пращурів з віків,
Щоб шанувались ,пам'ятали,знали.
Той світ назавжди в ірій відлетів.
Та часточку у серце заховала і дітям
Її  всю передала.
Тепер усе інакше,  а  степи стоять та колосяться скрізь хлібами.
Все добре , -  Родять хліб вони.
То краще , - Хай народ годують,
А не горять на попіл у вогні.
І я стою між ними на межі , вдивляюсь у пшениць колосся  і сльози набігають, бо із них на мене дивляться прадідів очі.