Второй год город косит чума...

***
Второй год город косит чума,
ни бордель не работает, ни тюрьма.
Ни воды ,ни хлеба уже почти год.
Из культурной жизни - один крестный ход.
Ходим и святых призываем отцов,
на обратном пути подобрав мертвецов.
На церкви погнулся крест.
Ведьмы увольняются с рабочих мест.
Какой смысл ворошить эту муть?
О чем тут гадать? Все и так помрут.
Даже звезды молчат пока.
Они такие - эти Средние века.
И тогда епископ приходит в еврейский квартал,
говорит: "Кто не гибнет тут за металл?
Всех нас скосит небесный террор,
и всех в черный вынесут коридор.
Позабыла нас Божья Мать.
Время праздники начинать".
И тогда громко бьет барабан,
подымает с земли курв и крестьян,
затягивает в свою круговерть.
Мертвых уже не пугает смерть.
Ничего во второй не пугает раз.
Бояться стоит разве что нас.
Надеваем перья, надеваем хвосты,
кровью смазываем нательные кресты,
жжем на улицах своего сатану,
небесам объявляем войну.
Вокруг огней бродим - это согрев.
Все, что есть у нас - народный гнев.
На лицо клади пудру и грим,
никогда не поздно умереть молодым.
Никогда не поздно сменить имена:
по тени всегда опознаешь меня,
а смерть уже не сыщет концов,
нас она не узнает в лицо.
Жизнь, как спички, сжигает нас,
вырывает, как занозы из глаз,
вырывает, как нож из плеча.
Остаемся дикими, как алыча.
Остаемся, своих умоляя богов,
для покойных у нас слишком много долгов.
И живые и мертвые - нам не внове -
все по горло в высокой стоим траве,
на берегу стоим полунОчной реки,
зажигаем старые маяки.
На огонь саранча прилетает одна.
Глубока ночь. Нету в ней дна.

с украинского перевел А.Пустогаров


+ + +
Другий рік місто косить чума.
Не працюють навіть борделі й тюрма.
Скінчився хліб, скінчилась вода.
З культурного життя – лише хресна хода.
Ходимо, кличемо святих отців.
На зворотньому шляху підбираємо мерців.
Папське ім’я втрачає силу і міць.
Відьми звільняються з робочих місць.
Сенс ворушити цю каламуть?
Що тут гадати? Всі й так помруть.
Яка різниця, що скажуть зірки?
Середні віки такі Середні віки.
І тоді єпископ приходить у єврейський квартал,
і говорить: «Хто з нас не гине за метал?
Усіх нас нищить небесний терор,
усіх нас винесуть в чорний коридор.
Світла немає. Відсутня мета.
Саме час починати свята».
І тоді лунає барабанний бій,
і підіймає з землі ремісників і повій,
і затягує нас у свою круговерть.
Тих, хто помер, не лякає смерть.
Не лякає жодна з її образ.
Боятись тут варто хіба що нас.
І ми одягаємо пір’я й хвости,
і змащуємо кров’ю натільні хрести,
і палимо на вулицях свого сатану,
і оголошуємо небесам війну,
і водимо процесії довкола вогнів.
Все, що в нас є – це народний гнів.
Клади на обличчя пудру й грим.
Ніколи не пізно померти молодим.
Ніколи не пізно змінити ім’я.
Про мене свідчитиме тінь моя.
Але ніколи й нікому не кажи про це.
Смерть не пізнає нас у лице.
Життя випалює нас, як сірники,
виймає, мов скалки зі своєї руки,
вириває нас, ніби ніж із плеча,
ми лишаємось, дикі, як алича,
лишаємось, апелюємо до своїх богів.
Як на небіжчиків у нас забагато боргів.
Лишаємось разом – мертві й живі,
стоїмо по горло у високій траві,
стоїмо на березі нічної ріки,
запалюємо старі маяки.
На вогонь прилітає лише сарана.
Ніч глибока. Немає дна.
2015