Iкiгай - це щастя жити

"Ікіґай" - це "щастя жити"  (яп. ;;;;  "сенс життя")
       (за романом Харукі Муракамі "Норвезький ліс")

                Сакуре подобны я и ты.
                Расцвели на ветке и опали.
                Не живут до осени цветы,
                Мы с тобою оба это знали.
                / Марш японских летчиков /

      Кому легше зізнатися, що відомий бестселер тобі не сподобався: всьому світові чи другові, який поділився, що останній рік читає виключно цього автора? Думаю, світові, за великим рахунком, байдуже, а другові, якого знаєш як людину з неупередженою думкою, і не тільки стосовно літератури (хоч доводиться іноді переконувати його в цьому)), хочеться якось аргументувати. Погодьтеся, коли залишається враження як певне відчуття (радість чи тягар на душу), то особисто нам цього достатньо, але щоб пояснити це комусь, треба іноді добряче покопатися в собі, щоб знайти потрібні слова. І тут я, як каже Муракамі, "доки на папері все не розпишу, не зможу розібратися до кінця..."  Тому спочатку вирішила перечитати роман вдруге, бо за пару років призабулося, можливо, десь підсвідомо сподіваючись, що вперше ознайомилася з ним при певних обставинах чи проблемах, що частенько впливає на сприйняття твору... Дві ночі вистачило і підганяти себе не доводилось, бо читається легко і перерви робити не хочеться, а це, як на мене, перший показник майстерності автора. Та я і не збираюся його ґанити!.. Просто, розібратися хочу, чому ж він залишив мене такою пригніченою...

       Почну з того, що в романі п'ять смертей і чотири з них - самогубства. Перше, взагалі, стається несподівано і можемо тільки домислити самі, що могло статися, а що тут домислиш, коли 17-річний юнак, маючи дівчину, з якою вони одне ціле, в чудовому настрої, як здавалося, після успішної гри з другом в більярд, раптом зводить рахунки з життям... Теж саме сестра Наоко, теж сімнадцятирічна, що "була першою у всьому, кращою ученицею, витівницею"...
       Можливо, ми в принципі не можемо зрозуміти роман до самих його основ, з причин своєї "однобокості"? (Томацу Ентай: "Мене вражає, що смерть викликає у європейців такий жах. Єдине їхнє бажання - жити. Вони бояться не тільки говорити, але й думати про смерть. Через це вся європейська культура однобока, вона перекошена в бік життя.")

       Обряди самогубства в Японії були відомі з давніх давен. Це невід'ємна частина культури Японії, частина моралі. Сеппуку (самогубство методом харакірі) здійснювалося благородними самураями і камікадзе у випадку образи їх честі чи визнання провини за певний вчинок. За поняттями самураїв, “сеппуку є крайнім виправданням себе перед небом і людьми”.
        Цікаво, що віршування входило в обов'язкову програму виховання самураїв. Мінамото-но Йоримаса (1104-1180), полководець і поет, залишив цей п'ятивірш (не вживаю "танку", бо переклад не відповідає його формі) за хвилину до харакірі:
        За чим тужити
        У кінці
        Сухому пню,
        Якщо йому вже
        Не розквітнути ніколи?

       Залишився в минулому і інший тип суїциду - дзюнсі "смерть услід", яким доводили свою відданість певній особі, як правило, своєму сюзерену. Були відомі також інсекі-дзісацу - "смерть за переконанням", сіндзю - "за єдністю сердець" і тд.
       У теперішній час на слуху каросі - "самогубство з причин перевтоми на роботі", що набуло вже в Японії проблемного характеру. Хоча, не хочу видатися "однобокою", бо також правда, що японці славляться і тим, що вражають своєю працездатністю, витримуючи велику напругу і при цьому оптимістично налаштовані і тішаться світові! У таких інше кредо: ікіґай - "щастя жити"...

       Отже, якщо метою автора було довести, що "смерть - це не щось відокремлене від життя, це його частина", то чи однаковою мірою це стосується самогубства і природньої смерті?
       Випадки суїциду в романі не відносяться до жодного з традиційних чи сучасних його типів у Японії. Це наслідки проблеми старої як світ, що залишається сучасною для будь-якої країни в більшій чи меншій мірі: відчуття гнітючої самотності в недосконалому, фальшивому, ницому суспільстві.
       Недаремно, серед інших відомих авторів у романі згадується Селінджер,- роздуми героїв Муракамі дуже близькі до роздумів Голдена.
       Мідорі: "Всі роблять вигляд, що вони все на світі знають і говорять незрозумілими словами. Буде революція чи не буде, простим людям нічого не залишається, як продовжувати своє існування в якійсь дірі".
       Ватанабе: (студентська забастовка ще тривала, але першими повернулися на лекції її лідери та організатори) "...моє презирство не знало меж. Ці жалюгідні люди то грізно виступали, то жалюгідно ховалися, дивлячись звідки віяв вітер".
       Ми не знаємо, яких поглядів був Кідзукі, але недаремно Ватанабе звертається подумки до нього: "Ось такі мізерні людці старанно набирають бали в університетах і будують жалюгідне суспільство".
       В тенетах самотності опиняються навіть ті, кого вважають сильною особистістю, певним успіхам яких заздрять: "Нагасава хвалився витонченістю натури і при цьому грішив міщанством. Він керував людьми і з оптимізмом рухався вперед, але його серце самотньо билося в конвульсіях на дні похмурого болота".

       Зрештою, такі люди починають усамітнюватися у своєму власному світі, замикатися в ньому. Їх самотність набуває симптомів душевної захворюваності. На першій стадії вони ще виліковні,- найперше, що їм потрібно, це оточення, з якими вони були б на одній хвилі, серед яких знаходять розуміння, доброзичливість, а головне, цілковиту відвертість.
       Взірцем такого місця є санаторій, де знаходиться Наоко і Рейко: "... хворі і персонал перебувають тут на одному рівні, допомагають один одному, виконують певну роботу... Доки ми тут, ми не мучимо інших людей, як і нас ніхто не мучить. Тому, що всі ми знаємо про себе, що ми "з викривленнями". Це і є те, що суттєво відрізняє цей світ від зовнішнього. В зовнішньому світі більшість людей живе, не усвідомлюючи своїх "викривлень".

       Але це не єдине що потрібно "хворим на самотність",- дуже важливо для кожного з них мати людину, яка була б тією невидимою ниткою, що зв'язує їх з зовнішнім світом.
       Ватанабе Тоору є такою людиною для багатьох персонажів роману. Найважливішою його людською рисою є бажання допомогти, підтримати. У нього свої "викривлення", але це не що інше, як пошуки себе, свого місця в реальному світі, залишаючись при цьому щирим і відкритим.
       Якщо у нього і виникає потреба усамітнитися, то тільки для того, щоб розібратися у своїх почуттях, прийняти правильне рішення: "...веду здоровий спосіб життя. Так само, як ти кожен ранок доглядаєш за птахами, так я вранці кожного дня заводжу пружину всередині себе... Те, що я думаю про тебе, лежачи в ліжку, коли прокидаюся вранці, змушує мене сказати собі: ну що ж, давай проживемо цей день на совість".
       Шкода, що не завжди можливо допомогти певним людям. І відповідь, чия провина в цьому, ніколи не буває однозначною...

       З чого я там почала? Що бестселер мені не сподобався? Коректніше сказати, ці болючі теми нагнали на мене такого суму, що це відбило в мене бажання взятися за інший твір цього автора. А от конкретно, що не сподобалась, так це надмірна деталізація, зокрема, інтимного характеру, яка додавала ще більшої хандри, хоча, з огляду на психологічний стан, в якому перебували герої, то тут і до Фрейда не ходи...
        А що прочитала - не шкодую. Хіба можна шкодувати з приводу того, що заставляє задуматися над важливими життєвими проблемами, навіть, якщо ціна цьому - кількаденний паскудний настрій...