Тягар душi

                * * *




Тягар в душі, життя болюче,
Тому вірші такі повзуть,
Слова плетуться так жалюче,
Немов по склі усі ідуть.

Їх таврувати я не стану,
Бо їх немає в тім вини,
Що розповзлась у біль незваний
З голів чубатих, з вишини.

Вони і досі жаль керують
Та й роблять...Кожен по собі,
Навряд про щосбь вони жалкують,
Про те, що жалібно тобі.

О, не сумуй, мій вірний друже ,
Бо хибна поступ ще сильна.
Я розумію, як подвійно
Вона із розуму звела.

І в цьому поруч я з тобою,
Бо пам’ятаю хмарну ніч,
Коли ж і сперечавсь  з собою
Та відвертав хвалебну річ:

Про незалежність...А від кого?
Коли була одна сім’я.
Забули матір і святого,
Зваливши в прірву здобуття.

Уся душа тремтить і плаче,
Страждає люд, зростає біль,
Щось гомонить...Не кожен скаже,
Як роз’їдає його сіль.

Усі  прийшли ті „вільнолюбці”,
Кудись то кинулися бігти...
Хоч розуміють твердолюбці,
Що пуд їм солі треба з’їсти.

Вони не вміють...Тями обмаль,
Знання їм прикрі за грішми.
Сумні, бо трутні...Їх вже вдосталь,
Вони взаправді не як ми.

Їм би до себе. Не до тебе...
Мій добрий друже...Охолонь...
Та й відійди від них до мене,
До холоднесеньких долонь.

Хай стужа ця не заморозить
Твої сміливі почуття,
Нехай бридливих з ума зводить
Негідне, марне здобуття.

На це історія існує
І, втім, поставить крапку враз,
Вона до цього вже мандрує,
Поверне віру знов до нас.


12.01.2012