Iгор Ольшевський. Чарiвнiсть болгарського слова

ЧАРІВНІСТЬ БОЛГАРСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО СЛОВА –
УКРАЇНСЬКОМУ ЧИТАЧЕВІ

Про те, що на земній кулі є така держава, як Болгарія, автор цих рядків довідався у зовсім ранньому віці, й перші відчуття, пов’язані з цим географічним і політичним поняттям, були, хоч як дивно… смаковими і дуже приємними – конфітюр, варення з винограду, пелюсток троянди, лукум (теж із пахощами троянд). А по радіо – «Вінок Дунаю», де так само співалося про «болгарську троянду». Потім, у шкільні роки – завдяки тому ж таки радіо, телебаченню й вінілу (до крамниць вряди-годи надходили платівки «Балкантону», та й «Мелодія» не пасла задніх), – залюбки слухав виступи Лілі Іванової, Бедроса Кіркорова, Еміла Димитрова, Бісера Кірова, гуртів «Штурціте» та «Діана Експрес» (саме тоді, либонь, почув і приказку: «Курица – не птица, Болгария – не заграница»). Окрім того – Тургенєв (образ Інсарова). Далі, вже юнаком, студіюючи в Лесиному виші старослов’янську мову, дізнався від нашого викладача – легендарного Василя Григоровича Луцкевича, – що мову цю ще звуть староболгарською. Ясна річ, не обійшлося й без «драгомановського» (а отже й Лесиного) сліду. Уже за часів Незалежності був вражений співом жіночого фольклорного колективу «Болгарські голоси»… Гадаю, цього досить, щоб у серці й свідомості сформувався теплий, як тамтешній клімат, образ доволі близької до нас (якби був суходільний кордон, може б, сказав і «сусідньої») країни.
Паралельно відкривалися (багато в чому завдяки перекладам Павла Тичини) й знакові літературні імена болгар – Христо Ботева, Івана Вазова, Христо Смирненського, Гео Милева, Ніколи Вапцарова, завдяки журналу «Всесвіт» ознайомився з творчістю Єлисавети Багряної, Дори Габе, пізніше в коло мого читання увійшли болгарський шістдесятник Любомир Левчев, тонкий психолог Павел Вежинов, талановитий детективіст Богомил Райнов та ін. Не було невідомим для мене й ім’я загиблого в роки Першої світової війни поета Димчо Дебелянова (1887–1916) – адже, цікавлячись і вітчизняним, і світовим літературним процесом, не міг залишити поза увагою переклади Дмитра Білоуса, Романа Лубківського, Василя Моруги і, звичайно ж, Дмитра Павличка. Енциклопедії – «Большая советская», «Краткая литературная» і «Українська літературна» (в УРЕ, на жаль, знайшлося місце для терміну «дебільність», але не для «Дебелянова») теж подавали інформацію про поета (хоча й доволі скупеньку – післямова Славомира Генчева до публікації віршів Д. Дебелянова у 9-му числі «Всесвіту» за 1987 рік була куди повнішою, хоч теж вмістилася на одній сторінці).
Та по-справжньому Димчо Дебелянов «прийшов» до мене, либонь, лише тепер. І «привела» його до мене чудова поетеса, перекладачка, літературний критик, член Національної спілки письменників України Любов Цай, дружбою з якою я дуже дорожу. Власне з перекладацьким доробком пані Люби, я зміг грунтовно ознайомитися у відомій соціальній мережі «Facebook» (спершу це були поезії Н. Вапцарова, які згодом вийшли – спочатку в Болгарії, а потім в Україні, – двомовним томиком під назвою «Песен за човека – Пісня про людину»). Окрім того, свої переклади Любов Цай публікує й на сайті «Стихи. ру». Перше, що впало у вічі – коли читаєш того ж Ніколу Вапцарова у перекладах, скажімо, П. Тичини чи Д. Павличка, не можеш не захоплюватися талантом Павла Григоровича і Дмитра Васильовича як тлумачів, а коли поринаєш у світ інтерпретацій Любові Цай – думаєш саме про Вапцарова, про його талант (політичних переконань поета я тут не торкаюсь), про його потужний творчий потенціал, безжально обірваний злочинним пронацистським режимом у 1942-му… Подібне бачимо і у випадку з Д. Дебеляновим – як уже мовилося, його перекладали неодноразово, але до Любові Цай знайомство з цими інтерпретаціями спонукало до думки в основному про талановиті переклади Білоуса, Моруги, Лубківського, Павличка. Читаючи добірку творів Димчо Дебелянова, опубліковану на сайті «Стихи. Ру», ловиш себе на враженні, ніби читаєш не переклад. І не лише через те, що поряд з українськими інтерпретаціями подано болгарський текст і для того, хто знає чи бодай розуміє мову, є нагода порівняти. Річ у блискучій передачі настрою й національного колориту поезії Д. Дебелянова. Будучи уродженкою одного з болгарських сіл на Запоріжжі, Любов Цай досконало володіє всіма трьома поширеними там мовами – болгарською (що зрозуміло), українською, російською, а отже, знає, як передати дух оригіналу з мінімальними втратами, не впадаючи при тому ані в буквалізм, ані в надмір «відсебеньок».
Перетворені ледь не у кліше крилаті слова Василя Жуковського про перекладачів, для неї, схоже, не актуальні: пані Люба, найрадше, обрала стезю не раба й не суперника, а своєрідного супровідника для читача в його мандрах світом болгарської (й не лише) літератури, і, варто сказати, чудово справляється з цією місією. Найважливіший критерій для перекладачки – доцільність уживання українського відповідника в конкретному випадку. Приміром, якщо на означення слова «бездна» («безодня») у третій строфі вірша Димчо Дебелянова «Нічний час» Д. Павличко використовує ціле словосполучення («прірва бездонна»), то Л. Цай знаходить для нього блискучий однослівний відповідник – поширений у деяких регіонах нашої країни (зокрема на Гуцульщині) говірковий варіант «б;зна» (на Черкащині й Одещині кажуть «б;зно»), співзвучний оригіналу і фонетично, й змістово («глибоке провалля»)1. Порівняймо:

Дали скала се в бездна не отрони,
зъл бродник за безкръстен гроб пожали
и тръгна да го дири ужасен? –

і в перекладі Любові Цай:

Чи скелю безна проковтне кривава,
 за гробом без хреста в журбі стражденно 
 злий привид сновигатиме чи ні?
Так і у «Молитві» перекладачка віддає перевагу слову «зачорнити» («аби святе ім’я ніколи не смів і словом зачорнити») перед «очорнити» (як у Д. Павличка), оскільки вважає його ближчим до оригіналу:

сложи ръка и запази ме!
Да не надвие скръб безмерна,
и в гняв, и в горест твойто име
с похулни думи да зачерна!

Коли ж Любов Іванівна впевнена в доцільності збереження не автентичності того чи іншого болгарського слова в інтерпретованому вірші, а
виразного образно-настроєвого штриха, притаманного поетові, вона не вагаючись іде саме цим шляхом. В перекладі «Миті» ми бачимо якраз синтез обох підходів. Світлої пам’яті Василь Моруга (до речі, один із моїх «хрещених батьків» у альманасі «Вітрила») ставлення натовпу до героя намагався передати близько до оригіналу (у Д. Дебелянова – «Тълпата бе ледно-бездушна», у В. Моруги – «Юрба була німо-бездушна»), одначе «німота» юрби у перекладача явно суперечила «гомону» кількома рядками вище (у Дебелянова – «и ропот, и смях»), Тим паче, що «ледно-бездушна» свідчить не про мовчазне презирство, а про скрижанілі душі, носії яких можуть уголос наговорити людині безліч образливих, жорстоких слів (у Д. Павличка – «образливе слово втиналося в тіло») і досхочу накепкуватися з неї. Пам’ятаючи про «ропот и смях», Л. Цай пропонує свій варіант, може й не цілковито ідентичний букві оригіналу, але ідентичний його духу. Проте слово «безумен», на відміну від В. Моруги, в якого бачимо грубуватий відповідник «глупак», пані Любов уважає за доцільне перекласти все-таки як «безумець» (у Д. Павличка – «безумний»), зберігаючи й високий поетичний «штиль», і відлуння мелодики болгарської мови:
 
Здіймались пересміхи в тиші стіною… 
«Він п’яний! Безумець» – шепнув хтось звисока…
Стояв я. – І небо глухе наді мною…
Я плакав. – Юрба реготала жорстока.
 
Болісне, пристрасне, людяне, патріотичне слово Димчо Дебелянова знову приходить до українського читача, змушуючи нас укотре замислитися над долею поета, якому було відміряно так мало віку (одразу на пам’ять приходять Михайло Лермонтов, Семен Гудзенко, наш Василь Симоненко), над долею власної Вітчизни, світу та людини (зокрема митця) в ньому. Життя і смерть Д. Дебелянова – це вирок політикам, котрі розв’язують війни, забираючи у людства найдостойніших. Це урок усім нам – як треба цінувати кожну мить, даровану Богом.

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
член Національної спілки
письменників України,
лауреат літературно-мистецької
премії імені Агатангела Кримського