Евген Маланюк. Варяги

О, проклятье твое, богоравное проклятью  простора ... 
Юрий Липа

1.
Проклятие - степей чернявым долам!
Там вечный плен полей истомой сморит
и не дохнет нам в душу сине море.
Бог покарал и проклял суходолом.

Лишь орды кочевые – саранчою,
переселения народов - черным мором,
и пушка – плугом, сабля – бороною,
история - ветрами над простором.

И лета жгучий зной – на черноземы.
Он смуглым сделал сало суходола,
а плоть, которую бессилье побороло,
он на поталу отдал грозам, грому.

А люд, придавленный низиной ниц,
где колыбельной - мирный шум пшениц,
лишенный моря, в землю грузнет Вием.
И суховеем - ветры огневые.

2
Ни сгореть, ни сбежать ты не сможешь -
горизонта удавка крепка,
синеокий ветер, стрибожий -
братом конного казака.

Сабля свистнет хищной угрозой
и навеки захочешь тогда
и простора прострацию сбросить,
и столетия втиснуть в года.

Конь, как лук. Только грянут копыта
и стрелой зажужжит его бег.
Ничего еще не открыто
про степной кочевой набег.

Ты, чьи нервы - будто бандура,
ты - в чьем сердце рыдает раб -
стань же коршуном, волком, буйтуром -
прямиком, прямиком - на Муром -
что награблено - грабь.

Ты, что долго дряхлел в коросте,
что сгноил свое имя дотла,
всю отраву пылающей злости -
на сусальное злато Кремля.

За осколки в стенах Софии,
за кровавое горе Крут,
пусть московское сердце России
половецкие псы разорвут.


3
На берегу синего моря
живут твердые и простые люди,
смелые рыбаки счастья,
кормчие своей доли.

Руки их от ветра бронзовы,
руки их, как судьба, суровы,
взор прозрачный, как синий простор,
как полоса горизонта, острый.

На берегу синего моря
вырастают стальные расы -
молчаливы, как прибрежные скалы,
крепки, как морской воздух.

На берегу синего моря
рокочет широкий ветер
и вздымает страстные груди
парусов, что плывут к будущему.

Как надежно просмолены шхуны
и как бодро скрипят их мачты!
Солона, словно  море, их кровь -
варягов синего моря.


4
Вот трое их: суровый Рюрик,
веселый, ясный Синеус.
И третий - Трувор, лирик бури,
что песней окрыляет Русь.

Один - строитель, воин добрый,
другой - морозный проблеск дня,
а у последнего - весь облик
пылает радостью огня.

Их люд - ни эллины, ни скифы -
все с византийских украин -
и как одушевить их мифы,
чтоб им Даждьбогом стал - Один?

Как сделать из раба буй-тура,
как крицу остро заточить?
Но выковал им хмурый Рюрик
на крест похожие мечи.

Как кормчих выучить искусных,
чтоб полюбили плеск волны?
И Синеус для сивоусых
просмолит крепкие челны.

Кто жизнь разбудит в мертвых душах
и выгонит из жил испуг?
И Трувор свой костер не тушит,
но ставит вечную хоругвь.

5.

Встал на землю варяг. И загорелась отвага
по степи, Борисфенского плеса вокруг.
И в скифских Афинах Руси великий каган
рос из широких степных светозарных потуг.

На четыре на ветра, от леса на севере к морю,
от  Карпат  до синего Дона - собирающий жест.
Положила  на грудь земле этой  история
из дорог, племенами протоптанных, вечный крест.

То на лодках, то волоком - путь из греков в варяги,
поперек ему старый татарский Черный шлях.
И с востока на запад журавлей пролетела ватага,
и напившись дождями осенняя онемела земля.

Но сломалась варяжская сталь, ее ржа поборола,
таял конунгов скандинавских ледяной  дух,
покорилось живое дыхание моря тиши суходола,
мышцы викинга слабнут в хмельном, как солнце, меду.

И когда черной тучею Азия шла на варяга,
табунами, арбами поползла татарва,
не один стяг варяга, а многие стяги
дымный ветер жестокого боя шатал и рвал.

с украинского перевел А.Пустогаров


О, прокляття твоє, богорівне прокляття простору ...  Юрій Липа 
1

Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море,
Бог покарав і прокляв суходолом.

Лиш кочовничі орди – сараною,
Мандровані народи – чорним мором,
Гармата – плугом, шабля – бороною,
Історія – вітрами над простором.

Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смаглявотучне сало суходолу,
В беззахисно зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.

І люд, пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю Вієм ...
...А степ палає вічним суховієм ...

2

І не вирватися, не згоріти, -
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер,
Мов комонна стать козака.

Свисне шабля хижо і гостро, -
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.

Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита, –
І стрілою дзижчатиме чвал .
... Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал ...

Ти, у кого і нерви – бандура,
В чиїм серці ридає раб, –
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто – на Муром –
Заграбоване граб!

Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім'я, –
Всю палючу отруту злості
На сусальне злото Кремля.

За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут,-
Хай московське серце Росії
Половецькі пси роздеруть.

3

На березі синього моря –
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.

Руки їх від вітру бронзові,
Рухи в них, як судьба, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І – як обрію смуга – гострий.

На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.

На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.

Гей, та й міцно ж засмолені шхуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх -
Варягів синього моря!

4

Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій – Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.

Один – отаман, будівничий,
Другий – морозна радість дня.
А у останнього – обличчя
Палає яростю вогня.

А люд – ні елліни, ні скити -
З цих візантійських україн ...
Як їх натхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом – Одін?

Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
– І викував похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча ...

Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
– І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.

Як оживить їх мертві душі,
Як запалить ледачу кров?
– І Трувор полум’я ворушить,
І ставить вічну хоругов.

5

Став на землю варяг. І загорілась відвага –
Бористенського плеса обабіч – на дикий степ,
І у скитських Атенах Русі великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.

На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону –
                окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:

То човнами і волоком - путь із варяг у греки,
Та навпоперек давній, татарський той – Чорний
                Шлях ...
...І зі сходу на захід далеко летіли лелеки,
І німіла дощами напита осіння земля ...

Тільки ржою взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунгів скандинавських крижаний дух,-
Подих моря живий – суходоловій тиші кориться,
М'язи вікінга слабнуть у сонячно-хмільнім меду.

Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, –
Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

1926