Мене поглина. Дай руку, закинь каната...

Мене поглинає. Дай руку, закинь каната.
На небі гримить і скелі вростають в землю,
І світ розриває навпіл усе в що вірив.
І дихати важко. Та думати диханням треба.

Тут лава шипить, здимаються клуби диму.
Не знаю хто я, не знаю де Бог, де небо.
Та хтось промовляє у мене, до мене тихо:
«Ти - новий початок. І Бог починається з тебе»

Я знову біжу... долини, поля ширшаві.
Навкруг все шепоче, пустелею стелиться ехо.
Зі швидкістю звуку врізається в скелю думка:
«Якщо ти захочеш, країна почнеться з тебе»

Всередині камінь на камінь, гора на гору.
В воді кораблі постають до штормів і шляхів голодні.
Дивлюсь на плече - йому піки вершин вже в пору,
А там по за ним - лише кратерів гряди, сотні.

Мені би води... лише піт гладь спини криє,
А ребра тріщать під напругою мрії-вісті:
«Коли весь непотріб з поверхні землі змиє,
Постану я островом на моря цього місці».

З ключиць водоспади, із ліктів, колін - дерева.
А серце мов суміш солоності й адреналіну,
Крізь милі  римована звістка сягає слуху
«Якщо ти велиш, я Богів
приведу до тебе».

Тіло розширює розміри до обрію берега краю,
Хвилі здіймаються і все омиває злива.
І поки вся кров у мені сіль і дим єднає,
Крізь тин на поверхні Землі нова постає Людина