Н. Кондратенко Венок на могилу матери

Микола Кондратенко

Вінок на могилу матері

Вінок сонетів.

Мій найрідніший в світі роде,
Знедолені мої батьки…
Ось ви як рідні голубки,
І світить з фото давня врода.

Літа у вас як темні води,
І гасли в них надій зірки,
Хіба жили в ті роки?
Ви йшли край берега безодні.

Впав тато в битвах з супостатом,
Щоб рід жив вільно і в достатках,
Щоб України день світив.

Його ошукано мій боже…
А ви несли вдовину ношу,
Моя матусенько свята.

2
Моя матусенько свята,
Як день так ніч – усе в турботі
Мов потічок дзвінкий – в роботі,
Як бджілка в праці золота.

Дня безконечна довгота,
Немилосердний сонця дотик…
Росте бур’ян! Хоч плач з нудоти,
Що не рядок, то як верста.

Думки тривожать: «Як там - діти?»,
Чим хату взимку обігріти?
Взуття хоч старшому дістать...»

Як все згадаю – серце плаче…
Ви ж працьовита і терпляча, -
За що вас били так літа?

3
За що вас били так літа?
Чи не за те рідненька мамо,
Що весь свій вік вставали рано,
Раніше за пташок в житах?

За що покара нам ота?
Ви ж впроголодь за хліба грам,
Так важко вергали роками,
А врожаї йшли на вівтар.

Комуни-«раю» дальших днів,
Вівтар ідеї- маячні,
«Всесвітнє благо і свобода».

Життя пройшло, як сірий дощ…
За що ви мучились? За що?
За що вам бід наслав заброда?

4
За що вам бід наслав заброда –
Отой кремлівський лиходій,
Що маску мудреця надів –
Вождя-«радєтєля» народів?

Запріг «радєтєль» як худобу,
В ярмо колгоспу вас тоді,
Тримаючи в страху вузді, -
І вирватись із пекла годі,

Бо на воротах – яничар.
А вам крізь розпач, крізь відчай –
Одне – роби на тих неробів,

Що вас загнали в гурт той жить,
Створивши в краї, серед жит,
Голодомор не знаний зроду.

5
Голодомор не знаний зроду…
Розп’яті села! Де ж майбуть?
А люди скрізь як мухи мруть,
Лежать опухлі мов колоди.

За що їм смерть приніс «добродій»?
За що Вкраїні – хресна путь?
Що збутися хотіли пут –
Така «Кремля» винагорода.

Страшний був роду шлях голгофи…
Корівка рятівниця здохла…
Й тепер з водою баланда…

Мій дід і баба вмерли в муках,
За смертю слідом йшла розпука…
Сирітська доля – як сльота.

6
Сирітська доля – як сльота
Осіння довга та обридла.
Закрили сонце хмари-брили, -
Нехай сумує сирота.

Сирітська доля-самота,
Так тяжко жити без родини,
Як пташці тій, що буря збила,
В степу безлюднім, між отав.

Страждали ми – жиріли ситі.
Які страшні були ці миті!
Яке пекельне майбуття!

Завіщо надривали жили
І висмоктала вашу силу,
Літ безпросвітніх марнота?

7
Літ безпросвітніх марнота,
Бо з праці рабської ніколи
Не забуяє щедро поле,
Не зацвіте людське життя.

Не вирватись із хомута…
Гаруй за хліб за дрібку солі
А будеш скаржитись на долю –
В Сибір – туди, де мерзлота.

«Радєтєль» люд як глину м’яв –
Усе для «блага» все в «в ім’я…»,
Що прийде потім не сьогодні.

Отож, родиною й жили,
Та ось послав нам «фюрер мли»,
Нашестя люте – дикі орди.

8
Нашестя люте – дикі орди –
Нам додало до злиднів зла,
Все підмела війни мітла…
Насильна смерть усюди бродить.

Ще й поліцаї-верховоди,
Село мордують. Ніч. Імла…
Несли ви мамо для тепла
В’язки від скирт вночі, мов злодій.

З кагатів прілих перемоклих,
Крохмал збирали – слід… картоплі,
Щоб хоч киселик - на обід.

Бурди прозорої на вечір…
Давив, згинав худенькі плечі
Гніт невідступних лихоліть.

9

Гніт не відступних лихоліть –
Безправ’я, кривда геть у всьому.
І знову голод в сорок сьомім…
Ні їли ні пили як слід.

Мені у пам’яті стоїть:
Холодна хата. Піч. Солома.
В очах матусі – перевтома,
А по кутках – морозу слід.

Пісна вечеря: борщ з квасолі,
І ми дітвора напівголі…
Як долю, ненька ділить хліб,

А тато дивиться із фото,
На нас, на маму, що в турботах,
Все билась, рибка мов об лід.


10
Все билась, рибка мов об лід
І плакала у безнадії.
Ні свят - для серця ні неділі,
Все відбивалася од бід.

Ні, не всміхнеться небозвід,
Панує ночі деспотія…
І що поробиш? Що тут вдієш?
Мовчи і знось терпляче гніт.

Тягни як віл той… «Цоб-цабе!»,
Піднімеш голос – кадебе
Зігне в дугу, схова за грати…

Отак матусю як могли,
І ви той віз життя тягли
То недороди, то утрати.

11
То недороди, то утрати.
Журбу тулили до повік,
Отак і коротали вік…
А ми сідали вже за парти,
Нарешті вмер лихий диктатор,
Що край до злиднів наш прирік,
Селу вже легшало щорік,
Якби, якби не… бюрократи.

Хай будуть прокляті нероби!
Вони плодились як мікроби
В грипозну пору мов чума,

Росли в паперах без упину,
Згорбатили матусі спину…
До вас вже кралася зима.

12
До вас вже кралася зима,
За нею слідом костомаха…
Ми розлетілися як птахи…
Лишилась матінка сама.

Не раз – і тиха і сумна –
Стоїть при хаті з темним дахом,
І придивляється до шляху,
Чи не куриться далина?

Ми зрідка заглядали в хату, -
Тоді і в нас світило свято,-
Світило вікнами всіма.

І знов дорога. Сльози мами,
Аж поки, грім мов, - телеграма…
О, Боже, Боже вас нема!

13
О, Боже, Боже вас нема!
Лиш журавля я чую клекіт,
Що сиві зими недалеко
Несуть завії як туман.

Вдивляюсь в неба океан,
Де місяць – мов крило лелеки,
«А мо…душа там ваша ненько,
Яснить де хмарок караван?

Лишився слід ваш на землі,
І пам’ять гарна на селі,
Бо серцем добрим ви багаті.

Від ваших рук - тепло і лад…
І журиться старий наш сад, -
Осиротіла наша хата.

14
Осиротіла наша хата,
Не світить вогник у вікні…
Стою зажурений в пітьмі.
Пішла навік матуся спати.

Сумують яблуні крислаті,-
Ми їх садили по війні,
Тепер похилені, одні,
Та плаче стріха кострубата.

Скрізь – добрі матері сліди,
Неначе звуть: «Ходіть сюди,
Без ваших рук земля не родить,

Без вас сумують поле, степ…»
А ви матусенько спите,
Мій найрідніший в світі роде.


15
Мій найрідніший в світі роде,
Моя матусенько свята,
За що вас били так літа,
За що вам бід наслав заброда?

Голодомор не знаний зроду,
Сирітська доля – як сльота,
Літ безпросвітніх марнота,
Нашестя люте – дикі орди.

Гніт невідступних лихоліть,
Все билась, рибка мов об лід,
То недороди, то утрати.

До вас вже кралася зима…
О, Боже, Боже, вас нема,
Осиротіла рідна хата.

1987-1990