Василий Стус. Наважденье - вот уже...

Наважденье - вот уже.
Пот заливает очи,
нас дума вечно учит,
но не бережет.
И скоро в цель стрельнёт
та краткость сумасбродная,
уничтожит (и меня)
боль та допотопная.
Как время остюки
застряли в сердце жадные,
когда прозренье наглое
касается щеки.
Обманчивый совет
ты слышал, и немало,
а как все к делу стало -
упал за рядом ряд.
Узнаешь ты иль нет
воль Божьих наважденье
в смертельном том цветеньи
иль в отцвете смертей?
А побежден ли - ты?
А сердцем - побежден ли?
Мой дух, не сокрушен ли
чадом от тоски?
Из разоренных гнезд
орлята улетают,
в  безвестность отправляясь,
где чернота полос.
И некуда пойти,
и некуда деваться,
скорби, скорби, скорби,
от доли не сорваться.
По жилам час течет,
просвета не увидишь.
Нитку суровой жизни
клятая Парка ткет.

Оригинал:

Василь Стус. Наслання - от і вже...
Наслання - от і вже.
Піт заливає очі,
нас дума вічно врочить,
але не береже.
І скоро стрілить в ціль
ця стислість навіжена
і знищить (і про мене)
задавненілий біль.
Як часу остюки
устрягим в серце спрагли,
коли прозріння нагле
торкається щоки.
Облудливих порад
ти був зазнав чимало,
а як до діла стало­
упав за рядом ряд.
Пізнаєш ти ачей
Господніх воль наслання
в поконі квітування
і виквіті смертей?
А перемігся - ти?
А серцем - перемігся?
О дух мій, не гнітися
од чаду самоти.
Із випатраних гнізд
зриваються орлята
у безвість вирушати,
де басамань борізд.
Нема куди піти,
нема куди подітись,
гнітитися, гнітитись,
а долі не втекти.
По жилах час тече,
а просвітку не видко.
Життя сувору нитку
проклята Парка тче.