У хатиночцi край лiсу - казочка

У хатиночці край лісу,
Де грибів чимало й хмизу,
Піч із хатньою Мітлою
Гарно ладять між собою.

Дві гостинні господині, 
Ситно й затишно в хатині -
Борщ гарячий у Печі,
Хліб духмяний, калачі...

Куховарить Піч завзято.
Підмете Мітла всю хату,
Ще й до лісу зазирне,
Ягід стиглих набере.

От іде Мітла до лісу,
Хто сховався серед хмизу?
Та це ж Кошичок-Плетінка,
Берестові бік та спинка!

Під ялинкою сидить
І тихенько бубонить:
- Працювала, не хвинтила,
Поки ось не захворіла.

А тепер, коли вже хвора
Відіслали, звісно, з двору.
Зачинили навіть хвіртку,
Бо знайшли в Плетінці дірку!

Все, що ревно назбираю,
Сил донести вже не маю!
Ягідки й усі грибочки,
Розсипаю по лісочку.

- Не зітхай, Плетінко, гірко,
Залатаю миттю дірку, -
Будеш знову ти гарненька,
Працьовита й веселенька, -

Їй Мітла відповідає,
Ще й про Піч розповідає.
- З нами,  - каже,  - ти віднині
Зможеш мешкати в хатині.
 
Піч нам їжу приготує,
В хаті гарно приберу я,
Ну, а ти вcім із лісочка
Принесеш на борщ грибочків.

Не Мітла - а справжнє диво!
Робить справно все та вміло -
БЕрест миттю відшукала,
Ним Плетінку залатала.

Вдячна їй тепер Плетінка
- Не болить моя вже спинка!
І гриби, позбувшись вади,
Буду я збирати радо.

Троє тож уже в хатині -
Піч, Мітла й Плетінка нині.

Йде ранесенько Плетінка,
Берестові бік та спинка,
За грибами до лісочка,
Бачить — Пилка на пеньочку.

Геть безрадісна сидить -
Зуб сталевий їй болить.
Затупивсь, завдав турботи -
Бо звільнили ще й з роботи.

- Загублюсь у цім лісочку,
Заржавію на пеньочку, -
Нарікає Пилка бідна.
Я нікому не потрібна!

- От і я була такою,
Дуже хворою, сумною,
Тільки подруга Мітла
Знай, мені допомогла, -

Їй Плетіночка киває,
До хатини зазиває.
- Попроси Мітлу, -  говорить. -
Допоможе, не відмовить.

Пилці всі безмежно раді.
- Не хвилюйся, любо, - радять. -
Зуба зцілимо, не бійся.
З нами, Пилко, оселися.

Тож їх четверо віднині,
Дружньо й  весело в хатині.

Хто готує, хто мете,
Хто до лісу вранці йде,
Пилка тАкож не дрімає,
Хмиз та дрова запасає.

От працює якось Пилка -
Ріже дрова на пригірку...
Раптом бачить - а повз хату
Йде зажурена Лопата.

Йде повільно, шкутильгає -
Держака чомусь немає.
- Обламавсь, мабУть, сердешна?! -
Запитала Пилка гречно.

Потрухлявів? Не журися!
Я зроблЮ новий, не бійся.
Будеш знову ґаздувати -
У городі працювати.

Так, - відмовила Лопата, -
Працювала зАвжди радо.
А тепер, як стала хвора,
Відіслали, звісно, з двору.

- От і я була такою,
Дуже хворою, сумною,
Тільки подруга Мітла
Знай, мені допомогла. -

Пилка їй відповідає,
До хатини зазиває. -
Попроси Мітлу, - говорить, -
Допоможе, не відмовить..

Всі Лопаті дуже раді:
- Не хвилюйсь, Лопато! - радять.
Будеш мешкати вже з нами
Та займатися грядкАми.

От живуть уже вп'ятьох,
Веселіше ніж удвох.

Хто готує, хто мете,
Хто до лісу вранці йде,
Хто дрівцята запасає,
Хто грядкИ, поглянь, копає.

От копала якось грядку,
Жвава зцілена Лопатка,
Бачить раптом - поза тином
У травичці сяйво дивне.

Щось кругляве там лежить,
Наче сонечко блищить.
Підійшла отож Лопата...
А то мідний Таз, малята!

По-під сонечком куняє
Та з ясним промінням грає.

- Бідний, Тазе, певно й ти
Потерпав від марноти, -
Каже тут йому Лопата. -
Та тебе приймемо радо.

У хатинці, як-не-як,
Справи є на кожен смак.
От, наприклад, послугуєш -
Нас варенням почастуєш.

- Насміхаєшся, Лопато?
Позабутий я? Неправда!
Сам пішов від марноти -
Щоб не нидіти, як ти.

Я блищу, горю та сяю,
Сонце блиском затемняю,
Жереб гідний мав дістати -
Землю нашу осявати.

Звичні справи та труди -
Для таких нікчем, як ти, -
СпИшна Таз їй відмовляє. -
На плітки часу не маю.

Мушу зараз працювати.
Світло всім довкіл давати.
Через зайві балачки
Геть зів'януть квіточки!

Сам лишився Таз лежати,
На травичці загоряти.
Та й Лопаті не пристало
Час губити. Справ чимало!

Дні погідливі стоять...
Чим, скажіть, не благодать?
Уночі пихатий спить,
Вдень, звичайно, поблищить...

Ані справ, ані турботи.
Всі турботи — це дрібнОта!

Та от часом так буває -
Дні погідливі спливають.
Не помітив мідний Таз -
Небо в хмарах стало враз.

Дощ із хмар тих припустив.
Ну, а там...  і зачастив!

День іде! Йде два! Йде три...
Мокнуть трави й чагарі.
Мокне Таз, тьмяніє він,
Та від крапель тільки дзвін

Таз понуро видає:
- Де ж покликання моє?!
Сонце де? Де буйний квіт?
Спохмурнів неначе світ!

Зрозумів свій прорахунок.
Сонця сяйво - мій рятунок!
Без яснОго не блищати,
Скніти тільки й пропадати.

Зрікся друзів я, зазнався  -
Тож тепер ні з чим зостався.

- Хто тут стогне? - чує Таз, -
Хто на поміч кличе нас?
Хто не хоче більше скніти?
Хто бажає вже дружити?

Бачить Таз - так це ж Плетінка,
Берестові бік та спинка,
Вранці з лісу повертає
Та до нього промовляє:

- Любий друже, не журися,
З нами разом оселися,
Чули ми  - що фахівець,
На варенні бо знавець.

Таз радіє: Хист зберіг!
Піч спече смачний пиріг.
Будем дружно чаювати,
Негаразди забувати.

Величатися негоже!
Відтепер я насторожі -
Щоб когось не засмутити,
В мирі треба зАвжди жити.

Добра справа гідна слави,
Бо не марна то “забава”,
ЗазвичАй цій справі вслід
Виростає гарний плід.

Не боюся вже роботи,
Подолаю всі турботи.
Хочу вмінням я своїм
ПринестИ гаразди в дім.


Шестеро вже друзів, втім!
....................................

А тут зима...

Добре друзям у хатині.
Хоч і зимно за вікном.
На столі — оладки дивні,
Ще й узвар із пирогом.

У дворІ сніжок кружляє,
Казка в шибку заглядає.
Жаром стали вже дрова.
Сон набув свої права.